Як приходить дитина у світ наш сьогодні,
Чиста-чиста, як лист, на якому пиши,
Починаєм відразу писати на ньому,
Правду пишемо? Ні... Давай, не сміши!
Починаєм учити брехати дитину,
Бо інакше ніхто із нас не живе,
Та чомусь забуваєм, що це вже - людина,
І людина маленька ця бачить усе.
- А ти любиш бабусю?
- Ні, не лю́блю бабусю...
- Ти бабусі ніколи цього не кажи!
- А чому не казати?
- Ну... Краще не треба...
В чисту землю самі засіваємо зерна олжі.
Із малих брехунів виростають великі,
І найменша брехня - то найбільшеє зло,
Із малої брехні виростає велика,
Бо так є, бо так буде і завжди було.
Зранку мама по хаті у стоптаних капцях,
Через мить - як принцеса - на роботу вже час,
І у слухавку відповідає начальству
Зовсім голосом іншим, ніж кричала до нас.
Це - та ж сама брехня, це - та ж сама облуда,
Те ж саме лицемірство, яке бачить дитя,
І повторить усе воно, й жити так буде,
Й материнську брехню понесе у життя.
Збудували ми світ і його не змінити,
Підростаєм самі і вчимо так дітей:
- Говори тільки правду!
- А що говорити?
- Говори те, що треба і буде о'кей.
30.05.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688945
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.09.2016
автор: Олександр Шевченко