Я стільки ча́су витрачала не на тих,
я стільки виплакала сліз, але все марно.
Навколо ме́не було стільки "кам'яних",
які життя моє ламали так нездарно.
Та лиш ніхто із цих прокля́тих каменюк
так і не зміг перепросити справді щиро.
Мені здавалося, що це кінець, каюк,
і що в душі до нескінчення буде сиро.
Але життя рішило все заздалегідь,
коли тебе впустило в обімліле серце.
Людину, що, здавалось, йтиме мимохідь
і котра раптом зазирнула у озерце.
А тим озерцем опинилася душа,
роками виснажена, навіть обміліла.
Тобі вдалося з неї вийняти ножа
і, як не дивно, та вона переболіла.
Напевно, ти і є той, хто мене шукав,
хто не сполохався полізти у болото.
Та лиш скажи мені, чом довго так блукав?
Адже у снах своїх ти бачив моє фото.
Та віриш - зараз абсолютно все одно,
які життя один без одного терпіли.
Ми ледь сп'янілі, бо кохання - то вино,
один від одного немов збожеволіли.
Тобі одне скажу у щирих цих рядках,
хоч ти від мене чув це неодноразово -
єдиний ти, як у житті, так і в думках
і ми разо́м, повір, зусім невипадково.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688648
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2016
автор: Визир Валерия