ДАР (уривок вірша від 20.09.2013 р)
Знову, вко́тре, пе́ред взо́ром
членик «Роспотребнадзо́ру» -
Україні - тухла́ новина́ -
Віднайшли в цукерках наших
ряд токсинів. Однозначно,
для російських нутрощів хана.
А тим па́че їхні фля́чки,
не з шанхайської гарячки,
не від водки і кремльовської води,
а від си́рників вкраїнських,
і боржо́мчиків грузинських,
вже зазнали чорної біди.
І не дивно нам сьогодні,
що до св’ята, принагодно,
до духовних, спільноруських іменин,
мамі руського народу
членик «рос потреб роздору»
здарував, на солодощі, кпин.
Кажуть тітки малотемні,
що тепер усі котельні
на «Рошен» і «АВК» переведу́ть,
бо лукаві Пироше́нки
не такі вже хороше́нки -
не какао, а смолу в ґлязу́р кладу́ть.
А сусідка, по буфету ,
мовить, бридячи конфету,
що Петро на трон гетьманський застовпив.
Й ніби, нинішній підца́рок,
(через шефа), як подарок,
Петі "бізнес-обріза́ння" замутив.
А іще беззубі дами,
склавши руки під́ носа́ми,
тайну хре́щення, з під грифу, видають -
що князь, Сонцю на подобу,
ру́сичів хрестив на пробу.
Пробне хре́щення тоді було́, мабу́ть.
Що месі́я то зі сходу
йде до нашого народу,
а не з півдня, чи із західних країв.
І тепер уже, до пі́ру ,
нам дадуть правдиву віру,
а не те, до чого нині ло́ба бють.
Хоч і правиться все ла́дно,
не затве́рджене докла́дно,
не того́ владики там печа́ть.
Темним ду́шам, відповідно,
царства Божого не видно
і тяже́нько неПутивим шкутильга́ть.
Поїзди́ летять зі сходу
до немиТного народу,
в них "духовні" браття і братки́.
Боже слово, то і діло,
озивається уміло
крізь сваровські і броньовані шибки́.
Знов і знову звідти чують
«Воєдиную, св’ятую…»
(ні не церкву) а сов’яцьку, типу Русь.
захудо́блені - у стадо,
заганятиме́мось ра́до,
бо слав’яни ми, бичем хреще́ний люд.
Агітпо́тяг так і бли́ще.
Тим хто в ньому – зна́чно ближче
і до Бога, і до всіх його дарі́в.
Навіть перші християни
не вдержа́лися б від манни,
що на нинішніх, наближених, спустив.
Месіанство - сла́вне діло
коли в рясі сите тіло,
і як пропові́дне діло до снаги́.
На нехре́щені ще ба́ні
йшли босо́ніж первозванні,
ну а нанішні – на втрачені корми́.
Кажуть, в їхнього міри́ли,
дме з нетканої кади́ли,
найправдивіша зі всіх помісних правд.
Глянув би пресвітлим оком -
невідспіваний під бо́ком,
та й Кремлі́ іще не хре́щені на лад.
«Іч кого узявся вчити,
за́ступ в руки і роби ти,
чи в Кана́ччикову дачу тру́ти сказ.
Із «Всея́ Русі́» знаме́нням
і всехвальним одобре́нням
осквернителя присми́римо нараз.»
Борони́в би Біг учити.
На своїх би двох ходити,
І коли батьки́ живі ще - благодать.
Та і не моє це діло,
що до за́повідей, вмі́ло,
приплели́ «слов’янів пов’язать».
І яким кінце́м загро́зи,
Що довко́ла, мов зан́ози,
нас в єдинім православ'ї омину́ть?
Так, кори́то стане бі́льше,
але звідки Бога більше,
звідки совісті слов'я́ну додадуть?
Без ука́зів, ми, прада́вно,
що́день молимося справно
за Вкраї́ну, й мир, натерши мозол́і,
за всесвітню, Божу ласку,
і солодку, ситу па́ску
із, замитненої владами, землі.
Але все ж гніти́ть під ди́хом,
що услід за східним лихом,
(що у нас бродило ще з часі́в орди́),
враз, вилазить бородате,
і давай вже, маєш, на́те:
«Об'єднаємось, щоб не було́ біди́».
Подавай йому́, не пра́вих,
а усіх, що є в державі,
Херсонес, степи, й подушне́́ подавай.
Бо й Христос у них праві́ший,
і сино́д у них мудріший,
і в Сибі́ру є доро́ги - просто в рай.
Знане ді́ло, різні си́ли,
Русь не раз перехрестили,
по ново́му, по об'єднаному все,
і ламали хлопську шкі́ру
на правдиву, царську, віру,
та невже, нам знову щастя це, невже.
Так, іще би зрозумі́ло,
що на це, погане́ ді́ло,
взявся фюрер-цар ламати смердну суть,
але ж тут - особа в ря́сі
і при всій його підря́ссі –
Бо́же слово, або ви́бачення, ждуть.
Чи приви́ділось, чи зда́лось, -
Як би лихо не воздалось,
Свят, свят, свят, - від цих рясни́х гостей.
Бо у світі так ведеться
вслід за духом - тіло преться,
як би знову нам не рахувать костей.
Сидимо́ із дру́гом в ба́ні.
Він із ру́ских, із Казані,
у колиску православ’я прилетів.
Па́рим разом грі́шні ду́ші
І змиваємо у ду́ші
Бруд лукавих, архирейських, даро-слі́в.
(Ніщо так не роз'єднує сусідні народи, яких обзивають слов'янами, та і всіх християн, що моляться єдиному Богу, як дії влади і дрібнопомісного духовенства при окремих царях і князях, за-для розширення своїх удільних володінь і домінування. І найбільш лукаво це звучить, коли духовний, вселенський чин, який за своєю суттю покликаний не тягнути народи в одне гетто, чи державу створену одним з народів довкола князька чи царя, а дистанціюватися від цього, від ієрархії владної і церковної, від прибутків і територій. Релігія - вища за національні формування і держави, її поле - спасення душі, і у кожної давно визначені канони, туди не входить об'єднання адміністративних одиниць сусідніх країн, що по суті є грубим втручанням в суверинітет чужої держави і конституційні права її громадян. Андрій Чернівець.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688450
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2016
автор: Андрій Чернівець