Іду через безмежний степ,
Через колось пшеничні хвилі,
Іду й куди не гляну-степ,
І в ньому я -пташина.
А сонце вслід поводирем
Прошкує степом без упину,
В душі тривога відтепер,
Згубила я шматочок сині.
Його полощуть десь вітри,
Вбивають спеки й грози,
І пшениці такі ж під ним,
І даль, й вечірні роси.
Він весь затаєно бринить,
Немов джерел вода студена,
Як все живе,він хоче жить
І зберегти всю синь для мене.
* * *
Хай неозорим буде степ,
А я самотня-значить треба.
Мені б лише пройти цей степ
І прихилить в напрузі небо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687064
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.09.2016
автор: Вікторія Коваленко