Сьогодні: "День Знань" і свято "Першого дзвінка". На жаль всі шкільні дійства, тепер проходять без мене. Але вони живуть у мені і в моїх спогадах. Мої маленькі дівчатонька Саша, Поліна і Віолета, які частенько навідувалися до мене влітку, заспішили до школи. Навчаються вони відповідно у 4, 3 і 2 класах. А мені нічого не лишилося, як поринути у спогади. Більше 48 років я віддала роботі в школі. За цей час я була свідком і активним учасником багатьох шкільних свят. Але найпишнішими, найурочистішими і найнезабутнішими для мене були і залишаються свята Першого і Останнього дзвінка. Звичайно тепер вони і цікаві, і досконалі, і переповненні урочистостями:гостями, подарунками, квітами, піснями, музикою,жартами... У мій час все було набагато простіше, але дуже хвилююче. Ось про наш із братом перший шкільний день я й хочу повідати читачам і дописувачам нашого поетичного клубу.
І донині пам"ятаю, як ми чекали свого першого шкільного дня. Хоч брат і трохи старший від мене, та мама віддала нас до школи разом. Це був другий післявоєнний навчальний рік. Годинників тоді не було, і мама збудила нас рано-ранесенько. На столі нас уже чекав сніданок, а на стільцях чисте вбрання. Мама наказала нам бути уважними, слухати вчительку, ні в якому разі не запізнитися. Мама пішла на роботу, а ми з братом сторожко спостерігали за рухом на вулиці. Щойно помітили, що старші учні йдуть до школи, швиденько перевдяглися і, разом із сусідськими дітьми, босоногою ватагою рушили в бік школи. Здолавши половину шляху, ми побачили, що нас піджидають старші діти. Ми боязко наблизилися до них, а вони запитали, чи взяли ми папір і олівці. Почувши наше: "Ні!" Звеліли повернутися і прихопити все необхідне. Звісно, ми повернулися. А коли знову здолали половину шляху, старші хитруни сповістили нам: "Ну, дурки, вертайтеся! Першого дня вам брати нічого не треба, ви ж ще писати не вмієте!" Ми знову вернулися. Коли ж нарешті завітали до школи, то звісно ж запізнилися. Лінійка біля школи вже закінчувалася, то ж ми і не почули, що там говорили. Вчителі забрали своїх учнів і повели до класів. Ми попленталися за першачками, їх було багато і дві вчительки. Дітей швидко розсадили на лави, які стояли за довгими столами, а ми тишком-нишком теж зайшли. Брат одразу знайшов друзів по футболу і примостився біля них. А я місця не знайшла і стала під стовпом, що підпирав стелю класу.. Вчительки по черзі підзивали учнів до столу і записували дані про кожного з них. Стояти мені довелося довго і я замислилися. І аж здригнулася, коли почула голос учительки: "Дівчинко, біля стовпа у червоній косинці, підійди!" Я несміливо підійшла до столу і тихенько дала відповіді на запитання вчительки. Потім вчительки розділили нас на два класи. Я потрапила у клас "А", а брат у клас "Б". Нам оголосили перерву. Вчителька зібрала клас "Б", та й повела в інше приміщення, а клас "А", залишився у цьому ж приміщенні. Мені було лячно залишатися без брата, та вийшовши на подвір"я, я побачила сусідського Гриця, який, ридаючи, біг до нас зі словами: "Колю, я без тебе не хочу!" Тоді моя вчителька, взяла його за руку, гуклула його брата Колю, та й повела обох до класу "Б", а назад повернулася з моїм Васильком. І я дуже зраділа цьому. Вчителька ще раз з нами познайомилася, зробивши перекличку, розсадила за столами, розповіла, з чим нам приходоти завтра, та відпустила додому. Так почалося наше навчання.
А я ось пишу і все це стоїть перед моїми очима. Уже давно немає і Колі, і Васі, та мабуть і багатьох інших, а спогади залишились і живуть у мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686985
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 01.09.2016
автор: геометрія