[quote]Присвячується українському народу.
Кажете: "Бідні, бо дурні. Дурні, бо бідні"? А, може, бідні і дурні, бо ледачі?[/quote]
[quote]Вода під лежачий камінь не тече...
(с) Народна приказка[/quote]
[quote]Не чекайте на чудо! Чудіть самі!
(с) Слова мудрої, але, на жаль, невідомої людини[/quote]
Я бачу: десь здаля буяє сяйво,
Шумить земля і бджоли там гудуть,
А серед трав зелених видно мальви,
Три мальви, що самі собі цвітуть.
Ростуть, все квітнуть, буйно розквітають,
Шукають сонця світлий промінець.
Надії їх на успіх не вмирають,
Іще горить життя в них пломінець.
І вранці їх на зорянім світанку
Вмиває рясно чистая роса,
Яка виходить з сірого серпанку
Й стікає, наче крапля чи сльоза.
А сонце все не сходить і не сходить,
А, може, сходить. Тільки не щастить…
Дерева тут стоять. Тоді виходить:
Вони тим мальвам заважають жить?
Ото біда! Красуням цим без сонця
Не вижити у полі при траві.
А, може, проробити тут віконце,
Щоб мальви залишилися живі?
Зробили. Тільки краще їм не стало.
Здається, їм тепер вже все одно.
Якби ж раніше ми про все дізнались,
Раніше проробили б те вікно.
Були б ще, може, мальви врятували,
Могли б біди тієї і не знать.
Проблема в тім, що ми лише чекали,
А треба було діять, не чекать.
Отак і нарід весь наш український:
Шукає порятунку й тільки жде,
Що нам лиш допоможе лад чужинський.
Та тільки це до чого призведе?
Ніхто, крім нас самих, нам не поможе,
Змінити треба все від А до Я.
Почати ж треба зміни всі ці, отже,
Окремо з себе й власного життя.
Ми ходим всі, як іншопланетяни,
Без роду і без племені – ніхто,
У власнім домі ми – чужі бур’яни
Й три мальви за дерев густим вікном.
Давно вже ми – зовсім не громадяни
В державі власній, ніби у чужій.
І це – нащадки тої Роксоляни,
Що вивела у світ весь нарід свій?
Та ні, якісь не тії ми нащадки…
А, може, й не нащадки зовсім ми.
Лишились тільки згадки. І догадки,
Від кого ж ми всі в світі цім пішли.
Яка різниця: хто ми і від кого,
І звідки та й для чого ми прийшли?
Бо річ у тім, що маємо від Бога
Завдання: берегти свої лани,
Поля, моря, ліси і чорноземи,
Звірят, рибин і пташшя у лісах.
То наші, українські рідні землі,
То дім наш рідний, наш єдиний дах.
Нам треба не чекати свого сонця,
І не шукать його на чужині.
Всього лиш варто проробить віконце
В холодній і увічненій стіні,
Що стала так давно вже поміж нами,
Неначе ми – не браття, не народ,
Бо хтось став бідним, хтось же став панами,
І все кортить зчинить переворот.
Та нам переворот отой зчиняти
Людині кожній треба у собі.
Із себе треба всім нам починати
Міняти світ цей в мужній боротьбі.
Боротись треба всім нам із собою,
Бо тії чужаки то так – пусте.
А щоб знайти добробуту й спокою,
Себе змінити треба нам. Себе.
Тоді то сонце нам світити буде,
То наше сонце буде, не чуже.
Як ті три мальви, українські люди
Потроху, ніби й вимерли уже.
Лишились тільки грошей підлі слуги,
Отара вівць без мізків і мети,
Смішні, дурні, сліпі і недолугі,
Нездатні відродити і звести.
Лиш здатні все зламати й розвалити,
Убити, зруйнувати і знести.
Питання не у тім, що нам робити,
А в тім, як нам ті мальви зберегти.
Бо є десь серед нас такії люди,
Як ті три мальви серед бур’янів.
Вони шукають сонцесяйва всюди,
Та тільки не знаходять й поготів.
Бо серед нас такі є, як дерева,
Що стали у цих квітів на шляху.
Самі себе ми губим, з того й мремо,
Бо відбираєм до життя жагу
У мальв, що серед нас десь походжають,
Й знайти свідомих, вільних громадян
Надію досі в душах ще плекають,
Й шукають серед всіх нас the sunshine…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686151
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.08.2016
автор: Іванна Западенська