намисто Орантою зронене
в чагарях поміж схилів скелистих -
воно тихо розбилось і стало
водою прозорою й чисто,
що розлилася рікою.
обернулись в озерця ті бусинки,
що з кільця розлетілись розбитого.
їх не стала шукати Богиня,
самоцвіти збирати розкидані,
а пішла собі далі стежиною
у турботі сумна, у зажурі
(чи побачила раптом ці землі
в майбутті незбегненно далекому?..).
по степах неозорих розсіяла
сухоцвіт і полин із волошками,
порозсіяла маки і мальви
і на мить лиш спинилась в задумі
та подовжила путь свою далі.
аж нової ріки не помітила,
в невеселі думки так поринула...
звіриною і птаством багаті,
ліси і степи знемагали
від буяння рослинного світу -
і ніщо тут не віщувало
про занепад, біду і неволю.
...гіллям оторочені очі,
синє небо - по вінця зіниці!
і від краю до краю, за за обрії
метелики змахують крильцями
пилок з квіточок різноколірних.
вітерець і співочі пернаті
на смарагдових вітах гойдаються,
хмарочки у пір"їному віялі
розлетілись, просипались пір"ям -
і не зчулись, як звіяні віями
зором ока жовтого сонця,
що у синьому
тане
намисті...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684769
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.08.2016
автор: Ем Скитаній