до річниці незалежності України
Чому, Україно, нас доля спіткала
Найважча у світі, що є,
Чому вона ніби тебе катувала,
Та зараз життя не дає?
Чи може сини твої дуже трусливі,
Та доньки ледачі були?
Чи Бога молили не так діди сиві
Та щастя вони не дали?
Чи може ми справді такі нерозумні,
Не можемо вийти з щілин?
Чи нам не кукують літа вже зозулі,
Не йдуть на лани вже дощі?
Та ні - козаків вдача в світі відома -
Хоробрість не знала межі.
Жінки всі робили і в полі і вдома,
Ніхто не сидів на печі.
Історію маєш важку та славетну
З давнішніх Олега часів,
Та мабуть ти мала найвищого злету,
Коли Володимир хрестив.
Тоді Візантія з тобою кохалась
Та Ольгу тобі віддала,
Щоб з нею ти також як з рідною зналась,
Добрішою трохи була.
Та потім розлади тебе загубили,
Князів гордість в пекло звела,
Коли про татар вартові затрубили,
Зібрати синів не змогла.
Вони і зібрались, та тільки до купи -
Не з’єднані разом в кулак -
І тому на них‚ до землі всіх прикутих‚
Хани зображали гопак.
І досі в степах кам’яні їх могили
Під сонцем на Кальці стоять•
Ніхто голови перед ними не схилить
Птахи лише поруч летять.
Та ворог і силу твою, і могутність
Тоді все ж таки зрозумів
І змушений був хоч на час відвернутись
Від мужніх кордонів твоїх.
Але, накопичивши війська та сили,
Зібрався на Київ в похід,
Красуню-столицю без жалю спалив він
Увесь княжий вирізав рід.
Заголосили жінки й малі діти,
В арканах забились вони,
І пекло підземне зійшло на століття
На села твої та лани.
Не треба себе в цій поразці винити
І плакатись долі такій -
Не можна було чорну силу спинити,
Що стерла півкулі боки.
Тоді самостійність свою загубила
Ти вперше на сотні років-
Як тільки для злету копичила сили,
В обійми впадала братів.
Литовські та польські, а потім російські -
Братів забагато було…
Спочатку усі вони добрі та близькі,
А потім кричали: “Ла..но!”
І так - з боку півдня аркан з ятаганом,
А з півночі - шабля та щит...
Щоденне глумління то хана, то пана,
Століття так жив твій нарід.
Збігались потроху в козацькі загони,
Хто цей не витримував гніт,
Братів та синів визволяли з неволі,
В славетний збирались похід.
І тільки Хмельницький махнув булавою,
Нарід зразу звівся з колін -
З серпом хто, хто з вилами, хто із косою
Пішов визволяти свій дім.
Доречи сказати- татари в цій бійці
Були на твоїй стороні,
І в першій твоїй незалежній сторінці
Є й розписи їхніх синів.
Прийшла незалежність так довго жадана,
Молодшій твій брат заявив,
Що жити сумісно він має бажання
Й в обійми тебе заманив.
Два братні народи ...(Були і єдиним
Народом, що вийшов з Дніпра)-
Гойдали одні їх історії хвилі,
Кидали одні їх вітри.
І тому було невідступне бажання
З’єднатись в єдину сім’ю,
І разом понести свій хрест розпинання
Уверх на Голгофу свою.
За роки сумісного жебракування -
Життям не назвеш це ніяк -
Не раз один з одним ділили останнє,
Не раз визволяв брата брат.
За Віру Христову пліч - опліч стояли,
Над ними завжди сяяв хрест,
Та долі людської ніколи не знали,
Відняли їх гідність та честь.
Царі над російським народом знущались -
Кріпацтва носив він тавро -
А український що є і не знали,
Списали в холопи його.
І всіх непокірних до Двору тягали
В підвалини та на “диби”,
О, скільки синів там твоїх скатували,
Скільком відірвали чуби!
І тут чорну дію розлади зіграли
Та гетьманів користь взяла,
І ти у залежність до брата вже впала,
Робила, що б він ні казав.
З молодшого в старшого перетворився
Бо сила була у нього,
З Москви, чи то з Пітера - зверху дивився
На муки твої під ярмом.
Синів-козаків розігнали із Січи,
Шляхами пішли курені
І розселились на різних узбіччях
Политої кров’ю землі.
Одні за Дністром у османів осіли,
А другі Кубані дійшли
Та ті, хто не мав віддалитися сили,
На Доні притулок знайшли.
З тих пір по усюдах пісні українські
Спокійно під вечір пливуть,
Чи сум, чи то радість, чи долі прихильність
По білому світу несуть.
І ось, незабаром, нагода з’явилась -
Росія позбулась царів -
Свою незалежність і ти об’явила,
Зібрались під прапор, хто зміг.
В отамани інші чомусь подалися,
Розгулював кожен як міг,
І тому, свобода як тільки з’явилась,
Так зразу ж й пішла за поріг.
Під Крутами юність твою розстріляли
Отамани всі повтекли,
Та Раду з Петлюрою вмить розігнали,
І знову в обійми взяли.
До влади в Росії прийшли комуністи,
Масоно-диктаторський клан,
Без роду, без віри, самі аферисти,
Ще й світ захватити був план.
Та від жорстокості їх всі здригнулись,
Хто тяму та совість ще мав,
І в Польщі гривасті їх коні спіткнулись
Та броньовик їхній став.
Обійми тепер були зовсім “єжові”,
Ні жити, ні дихати в них,
Ніде не було ні притулку, ні схову,
Страждальцям з просторів твоїх.
До Києва йшли все нові комісари,
Назустріч - етапи в Сибір,
Такої не знав твій народ іще кари,
Не мала ще смерть такий збір.
Та марилось їм, що немає покори,
Піднятись ще можеш з колін
І знищити повністю голодомором
Наказ осередкам дали.
Хоч той, хто писав геноциду накази
В Росії не мав коренів,
Та з сотень і сотень разів він щоразу
Від імені неї велів.
І першим вмирав у сім’ї, кажуть, батько,
А другою - мати зі всіх,
А потім просились всі діти по хатах,
По родичах та по чужих.
А тим і самім було нічого їсти
І дітки голодні, малі,
Але у кутку все ж знаходили місце
Та брали у сім’ї свої.
О дітки твої, всі малі, голопузі-
Не дали побачити світ -
Лежали кістки на історії смузі
Тим давши тобі заповіт:
Не можна майбутнє своє довіряти
Ніяким найближчим братам.
Самій треба долю свою будувати
Та й віддавати синам.
А потім війна... Знову труни та труни,
Немає стражданням кінця.
Вони як той зсув на нас сунуть і сунуть
Вбивають за цвяхом в нас цвях.
Тим часом ти землі свої об’єднала,
О радощів скільки було!
Та ті, що єднались, тоді ще не знали,
Що їм пережити дано.
Вони ще не знали, що можна стріляти
З гарматів по селах своїх,
Що треба в Сибір буде їм мандрувати,
Ховати у сховах синів.
І очі дитячі з щілин у “теплушках”
Дивились на сонячний світ,
І гуркіт коліс від вагонів не глушив
Їх сланий тобі заповіт:
Не можна майбутнє своє довіряти
Ніяким найближчим братам.
Самим треба долю свою будувати
Та й віддавати синам.
А потім Чорнобиль. Спіткало нас лихо,
Яке ще ніхто і не знав-
Жахливими стали домів рідних стріхи
Та двір небезпекою став.
А діти малі всі роздягнуті бігли,
Та й шли на травневий парад,
А потім лежали у ліжечках білих-
Ніхто не міг дати порад.
І світяться очі дитячі з могил їх,
Кидає цей промінь у піт
І з фотокарток доноситься тихо:
“Послухайте наш заповіт:
Не можна майбутнє своє довіряти
Ніяким найближчим братам.
Самім треба долю свою будувати
Та й віддавати синам.”
І знову нагода, утретє, з’явилась -
Союз той пішов по руках -
Самі незалежність собі об’явили
На плебісциту картках.
І знову голодні по вулицях блудять
І просять собі на обід,
Їх очі благають, щоб ми не забули
Померлих дітей заповіт.
Не можна майбутнє своє довіряти
Ніяким найближчим братам.
Самим треба долю свою збудувати
Та й в спадок віддати синам.
Минули роки, знову втрати та втрати
Постійно іде боротьба,
Дві революції виніс Хрещатик,
Стався кривавий Майдан.
Та в цій боротьби ще досягнень немає-
Всі бідні як миші в церквах,
За горло корупція міцно тримає,
Останнє краде олігарх.
Та «брат» тепер зовсім заклацав зубами,
Піднявшись війною на нас,
І долю у пекло пішли здобувати
Найкращі сини, що є в нас.
І знову рікою кров ллється по схилах,
Стікає у річки твої
Та голови перед смертю не схилив
Ніхто із могутніх синів.
Війна як косою синів твоїх косить,
Рахує останню їм мить
Та гуркіт боїв все гучніше доносить
З кривавих полів заповіт:
«Свою долю треба в бою здобувати
Наперекір всім «братам»,
Країну відстояти та передати
На добудову синам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683263
Рубрика: Поема
дата надходження 12.08.2016
автор: Йоргус