Не знаю я, де батькова могила,
І не дійшли до нас його листи.
Я тоді пішки ще під стіл ходила,
А він ішов дорогами війни...
- Па- па- ня!..
- Па- па- ня!..
Я кричу ці слова в безпам"ятстві. Я хвора, у мене кір. Спочатку хворів брат. Мама відправила мене до бабусі, бо в нас був карантин. Я дуже сумувала і за мамою, і за братом, тому одного разу тишком-нишком прийшла додому. Заходячи в хату я затулила рота і носа легенькою пов"язкою, щоб не заразитись. Брат певне теж заскучав за мною, бо зразу ж повеселів і відклав у бік книжку, яку читав. Коли до хати зайшла мама, вона трохи погримівши на мене за невдалий візит,тут же відправила мене знову до бабусі. Не знаю, що спрацювало: чи мій візит, чи щось інше, та як тільки брат видужав,відразу ж захворіла і я. Моя хвороба протікала зовсім інакше, ніж братова. Коли він хворів, то майже не спав, лежав і читав. Я ж чомусь весь час спала. Мені снилися якісь жахіття, хтось мене бив, штовхав, душив, мені було весь час боляче, я часом у вісні плакала і жахалася. Деякі з цих снів я пам"ятаю й понині. Якось мені приснилося, що я зовсім мала, ходжу по дивану,(довга лава зі спинкою),заглядаю у вікно і гукаю: "Па-па-ня!..Па-па-ня!..Тобі мене видно?" "Видно, донечко, видно!"- відгукувався татко. Він щось робив у дворі, обзивався до мене. А я знову за своє: "Па-па-ня! Іди о хату!.." Татко заходив, брав мене на руки, підкидав угору, усміхався, гладив по голівці, щось лагідно говорив, а потім знову йшов на подвір"я. Та згодом усе повторювалося. А ще мені снилася війна. Нібито на краю села у вибалку йде бій, і мій татко там. А я, заховавшись за криницю, спостерігаю за боєм, боячись втратити з поля зору татка. Мені дуже хотілося допомогти бійцям і татку, та я не знаю, як це зробити, і від цього на душі гірко й тривожно. Я чую ляскання пострілів, бачу спалахи вогню і дим. Татко з бійцями строчать з кулеметів по ворогах, а ті наступають і наступають. Наразі я почула гул, пілвела очі в небо і побачила чорнокрилі німецькі літаки і бомби, які летіли до землі. Я злякалася, присіла і зажмурилась. А коли гуркіт від розривів ущух, я розкрила очі й поглянула туди, де був бій, але побачила лише густу чорну пелену. І тоді я забула про свій страх, вибігла зі схованки і закричала: "Тат-ку, тат-ку!.." Рвонулася вперед і кудись провалилася. Коли я, нарешті, дійшла до тями, то, перш за все, відчула теплі й лагідні мамині руки і її голос. Я заспокоїлась від маминих слів і дотиків і, засинаючи, чую: "Ну, все...Здається, минулося... Тепер піде на поправку!.." Коли я одужала і розповіла дорослим свої сни, мама подивувалася і заплакала. Вона ж знала, що на початку війни я була занадто мала, щоб пам"ятати батька і його спілкування зі мною. Та все було саме так і в дійсності, як у моїх снах. Тому мама припустила, що, певне ,саме так і загинув татко, як мені приснилося. І тоді мама дала нам єдиного листа, який вона отримала вже по війні. Ми з братом читали й перечитували той лист й усміхалися крізь сльози, бо ж це писав наш татко, живий. А в шухляді лежала "похоронка", в якій було написано, що він пропав безвісти. Та це вселяло надію, а може станеться диво, може він живий і скоро повернеться ло нас. Про себе татко в листі писав мало: "Живий, здоровий, воюю. Кулі мене обминають. Дуже скучаю за вами, хочу побачити. І прошу вас потерпіти, залишилось небагато..." Та дива не сталося, не повернувся він з війни.
Вдивляюсь я в портрет його солдатський,
Він залишився вічно молодим.
Не повернувся із війни мій батько,
А я все жду - дитя тії війни!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681424
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 02.08.2016
автор: геометрія