«Black Masquerade» (ретроспектива)

Стражденний  мій  народе,  де  шляхи                                                                                                        
Що  приведуть  тебе  до  милості  від  Бога  ?
Кружляють  де  ті  ангели  й  птахи,  
Що  вкажуть  путь  до  Божої  дороги?
Країну  розриває  сита  лють
І  грають  роль  улесливі  вар»яти,  -  
А  пси  "Хозяина"  -  напоготові  й  ждуть    
Ось-ось…народ  топити  і  стріляти…
Танцюють  дивний  танець  лихварі  -  
Їм  дмуть  у  труби  горе  -  оркестранти
І  грають  ноти  вже  не  звичні  скрипалі,    
А  різнобарвні  псевдо-музиканти…    
Симфонія  та  чорна  і  лиха
Бо  скрипки  і  сопілки  десь  забуто…
І  тінь  хитається  великого  гріха
У  партері,  над  баченим  і  чутим…                        
Заносять  транспаранти,  метушня,
Туди-сюди  снують  по  залу  вокалісти  
Суфлер  забув  сценарій  і  щодня      
Біжать  сюди  привезені  артисти
І  глядачі,  що  вже  давно  по  VIP  –  місцях
Чекають,  як  за  лічені  моменти
На  подіум  пробити  хутко  шлях      
Прорвавшись  вчасно  в  диригенти.
В  проходах  також  людно.  То  –  народ,      
Зібрався  подивитись  на  розвагу
З  шапками  у  руках,  стоїть,  уп’явшись  на  синод,
Навшпиньках  та  без  зайвої  уваги.    
Ще  вчора  він,  знедолений  і  злий    
На  все  живе,  брів  мовчки  повз  кладовищ
Сьогодні  -  таки  добрий  і  хмільний,  -      
Дозволили  ж  -  бо  хліба  та  видовищ  !
В  строкатого  покрою  «піджакє»        
Насіння  роздає  лакей.  На  вході                                                  
Прибита  дошка,  де  на  «умном  язикє»
Написано,  що  «вход  для  всєх  свободєн»…
І  ось  він,  -  край  знівечених  надій,
Колиска  геніїв  і  вигнаних  талантів
Могила  сподівань  і  мрій
І  батьківщина  для  репатріантів  :      
Село  стоїть…  зомліле  і  пусте
На  сцені,  посеред  всього  гламуру
Як  та  душа,  що  десь,  німа,  зросте
По  висохлих  колодязях,  похмуро…
Як  доля  всіх  вселенських  кріпаків    
І  доля  українського  народу                                                                    
Як  правда,  гола,  й  поготів
Що  тягнеться  до  неба  і  свободи…                                                                
Та  правда  -    у  пробитих  жахом  скронях,
У  цій  землі,  в  хрестах  і  в  колосках
І  у  потрісканих  роботою  долонях
І  в  материнських  тихих  молитвах…
Час  -  по  спіралі.  Знов  Вертеп  
Цей  клятий  треба  гнать  до  біса  !    
Театр  абсурду,  дикий  склеп  
Коли  ж    закриє  рятівна  завіса?..
Чекать  ще  довго  милості  «братів»              
За  хліб,  за  долю  бить  пороги  ?  
Чи  вартий  кожен  з  нас  шляхів  
Що  приведуть  до  милості  від  Бога…?                                                                                                                

23.11.08р.  м.  Київ.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681037
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2016
автор: kriwoy