Осінній ранок. По перону ходять люди.
Ще мить, і потяг віднесе її далеко,
У інше місто, де про все вона забуде,
Туди, де знову на душі ій стане легко.
Квиток в руці. Такий шалений біль у серці:
Вона прощається із містом, де кохала,
І з тим, кому через свою нестримну ревність
"У мене інший є",- розсержено сказала.
А потім мучилась, ридала до знесилля.
Він не шукав її. Навіщо, раз не милий?
Здавалось, був і сам у стані божевілля,
Про неї думав: тільки, прошу, будь щаслива!
Вона хотіла подзвонити й закричати,
Що то був недолугий жарт. Що то не правда.
Та гордість очі заслонила: буде знати,
Що я ніколи б не змогла простити зраду.
Все зруйнувала. Їдь тепер, зализуй рани,
Сама собі, дурепо, обламала крила...
Та раптом в натовпі майнув її коханий,
Вона до нього, мов на крилах, полетіла.
-Якби ти знав, як я сумую за тобою...
Від'їхав потяг. Їй нікуди вже не треба.
Раділи разом: нам вдалось змінити долю,
А Бог сміявся з їхніх слів високо в небі.
©Н.Хаммоуда
2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680991
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2016
автор: Наталя Хаммоуда