Коли шеф повертався назад до столика, було чітко зрозуміло, що щось пішло не по плану. Його, й без того стурбоване обличчя, цього разу виражало якесь надмірне хвилювання. Аліса дивилась на нього досить пристально, але поки не розуміла, що трапилось. Залишались лічені кроки, але напруга тільки наростала, здавалось її вже можна було розрізати ножем. Таким я його ще не бачила. Це ще більше лякало. Врешті, він підійшов і сів. Ненароком зачепив чашку з кавою, яку вже принесли. І вона розлилась своєю нічною пітьмою лишаючи сліди на біленькій, як сніг, скатертині. Дісталось і його синій сорочці. Я схопилась за серветки. Хотілось бодай чимось допомогти. Та шеф мовчки забрав їх з моїх рук і так-сяк приклав до залитих напоєм частин одягу.
-Щось трапилось, Євген Дмитрович?- врешті зважилась запитати я, підсвідомо розуміючи всю абсурдність такого запитання. Саме через це, очей я намагалась не підіймати, а тихенько прикладала серветки ще й до скатертини, на білому тлі якої тепер виразно значилась ця пляма, як рана на звірі-альбіносі.
-Так...Ні... Зрештою... Мій дідусь потрапив до лікарні.
-Щось серйозне?-продовжувала генерувати тупі питання моя голова, а язик видавав їх на гора, мов гарячі пиріжки.
-Так, інсульт. Аліс...Мені конче необхідно...Ти справишся тут сама?
Оскільки мої очі були досі потуплені в скатертину, а руки рефлекторно втискували каву ніби-то вглиб матерії, лиця Євгена я не бачила. Але розуміла, що як би страшно мені не було, то йому зараз набагато гірше. Раптом, я відчула, як його рука накрила мою.
-Не бійся! Я залишу всі папери. Я буду на зв'язку. В тебе все вийде!
Ось тут я вперше осміліла і підняла голову. Через броню боса, десь вдалині проглядали скупі чоловічі сльози. Та він тримався. І з усіх сил намагався випромінювати впевненість.
-Аліс, ти все знаєш. Це на 99% твій проект. Все вийде. Ти приголомшиш своєю чарівністю і креативністю наших гостей. І вони не встоять! Просто зараз відлік можливо йде на хвилини. І залишатись тут я зовсім не можу. Пробач, що скидаю оце все так на тебе. Карина вже в лікарні. А мені необхідно швидко виїжджати. Бо...Бо я можу й не встигнути.
-Так, я все розумію, Євген Дмитрович. Просто, може, перенести зустріч. Карина Аркадівна справиться краще за мене, наприклад.
-Сама розумієш, що на все це часу геть не має. Та і я в тобі на 100 відсотків впевнений. Якщо вже ти не зможеш, то ніхто не зможе. Так що, все буде добре.
І раптом я зрозуміла, що зараз мій бос сидить і втішає мене, витрачає свій дорогоцінний час і нерви на те, що я, як мала дитина, капризую. Тож, я поступово вгамувала свої норовливі нервові клітини. І вимовила:
-Добре, я докладу всіх зусиль. Їдьте і не переймайтесь.
-Я знав, що ти зрозумієш. Так, все. Ось тримай. Всі потрібні документи. Потім набери мене.
І шеф переклав свій портфель з паперами на мою сторону столу. Підвівся і хутко попрямував до виходу. Телефон в його руках з'явився знову. Він, схоже набирав когось, хто б міг йому зараз допомогти.
А я сиділа за столом, заледве дихаючи. В голові вирували пристрасті. Відразу згадалось, що я зовсім не вмію діяти активно в критичних ситуаціях. Навіть, коли захищала свою магістерську, то не могла відповісти на жодне запитання. При чому всі відповіді я знала. Просто окам'яніла. Перетворилась в стовп. І не промовивши ні слова, так і не змогла нічого довести екзаменаторам. Я була, як снігова брила. Ніби-то раптово хтось відібрав здатність до мови. Мислення працювало в звичному режимі. Але звуки вперто законсервувались в голові. І ні пари з вуст.
А тут ситуація ще солідніша. Сьогодні в часи помітної економічної кризи, такі клієнти на вагу золота. А якщо я ще в такій страшній ситуації підведу шефа - то буде зовсім катастрофа. Раптом я відчула, як ситуація вже керує мною. Ніби мене підвісили під сам купол цирку. І я якийсь канатоходець. Один невірний крок - і все. Я розіб'юсь. А канат - це взагалі не моє. Я не вмію. Не хочу. Не буду. Чому я? Та й взагалі. Хочу як страус. Встромити голову в пісок. І все нема мене тут. А ще краще схопити всі речі. І бігти кудись далеко. Додому. Під ковдру. І ніхто мене там не знайде. Чому Славки немає в місті? І взагалі... Де тут вихід? Чому так душно? Ще з півсотні думок роїлись в голові. Наче маленькі мошки. Які завжди йдуть в комплекті з фруктами. З лимоном наприклад. До речі, де вони беруться там? Як вони відчувають, що саме сьогодні я забула прибрати його до холодильника. Вони якісь таємні агенти, що за мною стежать? Це якісь секретні посланці ЦРУ? І доки мої думки не скотились вже ген-ген за якийсь небокрай людської адекватності(хоча, скоріш за все, це вже давно трапилось) я вирішила перечитати потрібні матеріали. Раптом сигнал мого телефону сповістив про нову смс.
О, Дмитрович.
"НЕ ПАНІКУЙ! ВСЕ ВИЙДЕ! Я В ТЕБЕ ВІРЮ!"
Пітьма паніки від цього відступила. Як відступає тінь перед світлом. Як ніби, коли ти йдеш в темному лісі, а тут вмикаються ліхтарі, чи так яскраво світить місяць, що стає так світло, як вдень. І ти вже не так боїшся рухатись вперед. Я зрозуміла, що все знаю. Що з часу університету значно змінилась. Що вже проводила не один десяток презентацій. І ця нічим не буде відрізнятись. Так що чому я так впадаю в крайнощі. Та й зрештою, це не перший і не останній клієнт. Так що якось в думках я налаштувалась на робочий лад і вимкнула якусь першокласницю, що трусилась від фрази "А тепер до дошки йде!" А ще я зрозуміла, що ніяк не підбадьорила шефа, якому зараз набагато гірше. Що ж я за свиня така! Так, хоч смс напишу. Треба якусь формальну. Типу "Дякую, і Вам всього найкращого" - ні... стираємо.Так ніби я його за привітання на день народження дякую. Варіант номер 2 - "Зроблю все можливе!Не сумнівайтесь!" Ні...Занадто пихато. Така прямо вискочка. Спроба номер 3. "Дякую, Жень!Не переймайся! І в тебе все буде добре!" - може, не досить формально, але так було найкраще.
Доки я вовтузилась з власними перипетіями, офіціантка Наталя люб'язно змінила скатертину. І прибрала все зайве. І ось я побачила як 3 джентльмени в строгих костюмах зайшли в приміщення і попрямували до мого столу, після вказівки адміністратора. Сумнівів більше не лишалось. Це вони. Досить молоді - на вигляд не більше 35. Досить респектабельні. Брендовий одяг, влучно підібрані запонки і краватки. До блиску начищене взуття. Градус напруги сягнув максимуму.
-Доброго дня! Мене звати Данило. Я перекладач. Це пан Алекс і пан Мартін. Ми з компанії "Інкорн".
-Доброго дня! Дуже рада познайомитись. Мене звати Аліса. Сьогодні я проведу Вам презентацію. Дуже рада, що у Вашому щільному графіку знайшовся час для нашої компаній. Давайте присядемо.
-Звичайно.
Данило переклав мій такий сухий спіч і джентльмени з посмішкою потисли мені руку. І ми зрештою сіли за стіл.
-Можливо, Ви хотіли б чогось замовити?- намагалась хоч якось відтягнути момент мого виступу.
На що перекладач відповів не по моєму сценарію:
-Давайте, напевне, відразу до справ. А все решту залишимо на потім. Розумієте, час для наших клієнтів - найцінніше. І тому, якщо Ви не проти, то починайте.
-Так, звісно. І я дістала з портфелю всю необхідну документацію.
Хвилин з 30 я говорила, відповідала на питання. Інколи сама переходила на англійську, щоб продемонструвати, що і ми тут все вміємо і знаємо. Зрештою, діалог скінчився. Ми ще випили по філіжанці кави. Після чого чоловіки потисли мені руку. І розчинились в повітрі так само швидко, як і з'явились.
Данило взяв мої контакти. І сказав, що про результати перемовин повідомить мене в найближчий час. Гостювати в нашій столиці вони планували ще декілька днів. Ще було заплановано якісь зустрічі. Я сказала, що, якщо їм буде потрібна якась допомога - від екскурсій до логістики - нехай звертаються. Запитала чи влаштував їх готель. Все ніби-то було добре. Вони виглядали задоволені. Так що єдине, що залишалось - то просто чекати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680486
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2016
автор: Sama_po_Sobi