Білястим попелом хрумтіло під ногами
Наскрі́зь просякнуте нікчемністю життя.
Ридала скута надміцними ланцюгами
Слабка душа, не гідна жа́лю й співчуття.
Перед очима пролітали дні і ночі:
Подвір’я, дача, море, школа, інститут...
І у сльозах блакитні ма́терині очі
Дивились з неба крізь імлу, ганьбу і бруд.
Тремчу — від жаху, безпорадності чи стресу?!
Примарне щастя обернулося на пил.
Скінчилась казка: відьма стратила принцесу —
Кінець історії про янгола без крил.
Я помічаю тільки смуток та неволю,
Яких не бачать нерозумні чи сліпі,
Та помираю в світі темряви і болю,
Що самостійно збудувала у собі...
✖ 24 липня 2016 ✖
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679910
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.07.2016
автор: Єва Романенко