Гімн України. Славень. В ньому наш дух. Гімн грів нас повсякчас, - і в світлі хвилини, і в тяжкий час, як молитва до нації, як символ свободи, гордості за наш народ, працьовитий, завзятий і чесний, який вже давно заслужив на краще життя на своїй, Богом даній землі у цьому світі. З рукою на серці ми щоразу зі сльозами на очах співали його вранці і ввечері, просто так і під Руслану, яка виконувала його на Майдані. Під рідні стяги, під прапори нашої української боротьби та звитяги.
Січень був насправді лютим. Морози досягали двадцятиградусної позначки, тож опалювали намети як могли. Підлогу встеляли піддонами, клали наверх теплі речі з гуманітарки, спали в бушлатах, теплому одязі. Посередині наметів ставили «буржуйки», потім їх модифікували. Так було і в нашому наметі Спільної Справи, де посередині стояв столик, за яким частенько збирались наші «старшаки» та «штабні»: Володя Капітонов, Тищенко Сергій, Андрій Хартанович, Дегтярь Олександр, Кузєванов Сергій та інші патріоти. На вулицях скрізь можна було побачити перевернуті залізні бочки з багаттям, біля яких грілися люди Майдану. Пекучий холодний вітер не заважав патріотам грати на піаніно, яке стояло біля КМДА. Давав там свої концерти Піаніст Майдану і охочі, - особливо запам’яталася молода дівчина зі східними рисами обличчя. Цього я ніколи не забуду.
Одного дня, будучи біля барикад на Грушевського, побачив чоловіка, який зажурено і якось стомлено ходив між камінням. Я зав’язав розмову. Виявилося, що Віктор - в минулому військовий фельдшер, з Бучі, а зараз був у Польщі, але примчав на своєму бусіку, Фольксі, коли почув, що тут коїться. Запитав, чи маю я відношення до якоїсь з організацій. Я привів його в намет «Спільної справи», по дорозі розповідаючи про те, що тут відбувається, що бачив на власні очі . Так у нас з’явився ще один медик. Я теж трохи чергував по медпункту в наметі «Спільної справи», видавав ліки, які рекомендував новоспечений «док», записував їх в журнал. Якось звернув увагу на коробку з медикаментами, яку передала якась організація. Коли прочитав - виступили сльози. Княженська школа. Івано-Франківська область, Снятинського району. Дякуємо вам, дітки, дякуємо вчителі, ви справжні українці.
Після 10-го лютого народ тихо шептався, що «щось має бути». Але було й так зрозуміло, що все повинно чимось закінчитись і отримати своє логічне завершення.
Якогось дня у цих числах лютого зателефонував кум і сказав, що здається моя автівка згоріла разом ще з кількома машинами. Коли останній раз я помандрував на Майдан, залишив її там, а його попросив приглянути у разі чого. Думав, не зачеплять. І без здогадок було зрозуміло, чиїх то рук справа. Палили, правда, не мене, а інших активістів, але моя «ластівка», видно, згоріла «за кумпанію». Здається, 17-го поїхав подивитися на то всьо. Тихенько вибрався з Майдану. На Бессарабці, навпроти арки до Печерського суду в палатках з портретами відомої патріотки з партії «Батьківщина» мерзли бабусі. Небо було геть темне якесь. Насилу добрався, людей у столиці прибуло. Дійсно, половина мого «коника» вигоріла майже вщент. Поруч, через одну автівку, посередині трьох-чотирьох «погорільців», стояв геть згорілий бус, здається, «Фольксваген». Хотів зразу звернутися в міліцію, але яке там, - щоб хоча б не забрали на тортури самого. Так-сяк написав оголошення в інтернеті про продаж автівки на запчастини.
Ну, а 18-го почалось. Вранці, близько 10-ї я повернувся в Український Дім, народ вже вирушив у мирну ходу. Наші порозходились теж хто куди, дехто попрямував на барикаду до Прорізної. Казали, що в переговорах з владою знову домовилися про повернення адміністративних будівель. Якраз перед цим призначили нового голову КМДА, Макеєнка, тому де-інде хазяйнували комунальники. Хлопці гомоніли, що у разі, якщо «нічого не буде» найближчим часом, то Майдан «зіллють». Багато людей не вірили в «опозицію». Колони народу тягнулися вверх по Інститутській. Людей було дуже багато, несли національні прапори та прапори УПА, прапори з назвами міст та сіл, звідки з’їхалися борці за свободу. Дехто з наших побіг туди. Я побрів на Грушу з її новими воротами. Менти з «беркутами» були на своїх місцях. Ми з хлопцями, трохи побігавши, стали на барикаді на Іститутській. Щось підказувало, що просто мирною ходою не закінчиться. Згодом, зверху, з Шовковичної, почало бахкати. Народ кинувся туди. Я з кількома хлопцями побігли ближче до Шовковичної. Люди снували туди-сюди, якийсь молодий хлопець, перев’язаний національним прапором, біг назустріч і кричав, що в Маріїнському наші пішли на штурм, прорвали їхню оборону, зчепилися з «тітушками» і «мєнтами». На Шовковичній іде лютий бій. Зараз все згадую, ніби в якомусь кіно. Народ знизу від сцени, на якій молилися святі отці, побіг наверх, а інші навпаки, - кинулись знову до міської адміністрації, де «прибирали» комунальники. Я теж побіг за хлопцями до КМДА і до нашої барикади на Прорізній. Була недовга суперечка, яка закінчилася черговим «захопленням» КМДА з боку майданівців. Хлопці підпалили шини біля арки в КМДА, Хрещатик затягло димом. Зверху, в урядовому кварталі теж диміло. Прибігли інші хлопці і сказали, що «беркута» пішли в наступ, штурмують Грушевського і Український Дім. На Грушевського лунали вибухи та стрілянина, небо знову затягло димом. Власне, все було в диму і скрізь бахкало, волало, бігало і вертілося ніби в якомусь старому кіно. В Українському Домі залишилися мої теплі речі, сумка, термос та столярний інструмент. Але якось відразу було не до них. Хтось сказав, що «всім нам тут гаплик - метро перекрили». Ми з декількома хлопцями побігли в сторону Українського Дому. З Жовтневого вже теж перли «беркута». Люди бігли назад до Майдану, біля Жовтневого виникла сильна штовханина. Багато хто прийшов дійсно на мирну ходу, повіривши владі. Там десь був Тарас з нашими хлопцями, які вранці побігли на Шовковичну. За обов’язками, ми були резервом і мусили стерегти наші барикади на випадок прориву.
Згодом заволали хлопці, здається хтось з Волинської сотні чи козаки, що менти кинулись оточувати Європейську площу. Я вже був біля профспілок, як хтось почав про це кричати. Ми вигулькнули з-за баррикад і побачили «беркутів». Вони, як круки, гнали майданівців та людей з Грушевського, які не встигли сховатись за барикадами. Декілька покидьків налетіли на якогось майданівця, який, утікаючи, зачепився за свого щита і впав. Роздумувати було годі і нас, чоловік п’ять кинулося хлопцеві на виручку. Ближче до барикад байстрюки підійти не могли, бо там їх щільно зустрічали камінням та коктейлями. Ми зі свистом накинулись на передніх, щитами відтіснили трьох-чотирьох «беркутів» від того хлопця, я підхопив його під руку, інші затулили щитами і потягли його до наших барикад, де відчайдуха вже підхоплювали дужі та загрубілі від морозів і диму дружні руки. В пориві такого успіху, дехто з майданівців на барикаді вискочив до нас, в ментів полетіло каміння, пляшки, петарди і ми знову вдарили по їх строю ціпками, палицями та щитами, трохи зупинивши натиск. А вже через хвилю, я ганебно утікав з парою відчайдухів вверх по Трьохсвятительській до Михайлівського від осатанілого натовпу в чорних шоломах. Через холодний піт я бачив перекошені обличчя за забралами, чув їхні команди і матюки російською, чув постріли. Вони діяли навчено, натаскано, - одразу розсіювались по периметру, а тоді знов збирались в групи за щитами, стріляли з рушниць з-за щитів, а потім зненацька розкривали щити і всіма загонами бігли вперед. Ми вже майже дістались верху, як назустріч вибіг невеликий натовп наших з криками, що звідти пруть «беркута» та «тітушки». Михайлівський калатав дзвонами. Ми побігли якимись дворами. Мені хтось таки лупонув по плечах, щось нило в боку. В гарячці воно якось і не дуже на то всьо звертаєш увагу. Майже чудом вдалося пролізти через якісь паркани, двори і вийти до Хрещатика. За часом не слідкував, та якось і не зважали тоді на час, - для нас були просто - день і ніч. З боку Майдану почули клич, що барикаду на Інститутській штурмують і тиснуть на Майдан. Віддихались і кинулись укріплювати барикади на Майдані біля стелли. Народ таскав каміння, все, чим можна було укріпити барикади, палали шини і валив дим. Люди валилися з ніг від того всього : біготні, тягання каміння, укріплення баррикад та сутичок з ворогами. Я дивуюся зараз тій силі духу і витримці наших українців. Тим часом нас оточували з усіх боків. Український дім вже був захоплений міліціянтами, вони перли на Майдан. Жовтневий Палац теж. Зверху з Глобусу летіли їхні каміння та пляшки з коктейлями. Якось раптово стемніло, весь Майдан був охоплений димом, видно було палаючі шини та густий дим з боку Інститутської. Почалося пекло. Люди туди-сюди все носили мішки з камінням, тягли пляшки з коктейлями, довбали залишки бруківки. Жінки, сиві дядьки, молодь, дівчата, хлопці, з обвітреними обличчями та без страху в очах. Ми подавали мішки на барикади, суворим дядькам у касках та балаклавах. Тільки над вечір зрозумів, що був голодний. І злий. З якимось хлопцем в мотошоломі ми по черзі, не дивлячись, періодично жбурляли каміння в пустоту за барикадою біля Будинку Профспілок. Трохи пізніш знов на Прорізну і Пассаж. Там хлопці тримали оборону, невеличкий загін. Вирішили на випадок прориву забарикадуватись в МінАПК і стояти до останнього. Коли знову підбігли до Стели Незалежності щось важке прилетіло мені в голову. Я був у касці, але гепнуло гарно. Менти теж кидали каміння. В голові шуміло. Здавалось палаючому Майдану нема кінця і краю. Задзвонив Мишко, кум. «Живий? Ми тут колеса старі притарабанили повну машину…». Афігєть. Як? Через шум в голові ледве розбирав слова, скрізь щось гепало, хтось щось кричав зі сцени. Я закликав Руслана та Андрія і побіг на Прорізну. Вони приїхали з Толіком на таксі. З багажника та салону діставали скати, з десяток. Хлопці потягли їх на барикади. Тим часом зі сцени хтось коментував про те, що відбувається на Майдані, коригував діями людей, стояв несамовитий гуркіт, хтось лупив у залізні бочки, зі сцени хтось волав, коментуючи все, що діялось. Ми знову заходились допомагати лупати і тягати бруківку на барикади (хвала Сан Саничу (колишній мер Омельченко), вимостив її багацько), перечіплюючись через іржавий дріт від згорілих шин та різного мотлоху. Боліли плечі і голова. Я знайшов якусь обгорілу палицю і нею зібрав декілька жмутків того дроту, відніс до барикади на профспілки.
Хтось волав зі сцени, щоб жінки та діти йшли з Майдану, а трохи згодом менти пішли на штурм барикади на Майдані. Страху якось і не було. Сил теж потім не було, навіть кидать каміння. Я слідом за хлопцями механічно ходив «в тил» за речами і всим тим, що могло горіти. Ми снували по Майдану з тим усім, як чумні серед інших людей, вогню, диму, попелу, шуму і гаміру. Хтось закликав людей не розходитись, хтось кричав, що знову когось з наших вбито чи поранено, - туди побігли санітари. Раптом з будинку профспілок заволали, що «їдуть БТРи», якісь люди бігли назад, ми приготувались до всього, хтось кричав, що у разі прориву відходимо до сцени і Поштамту, і там треба готувати пляшки. Решта з азартом засвистіли, заволали, хтось співав славень. З-за барикад та вогню, побачив спалахи та купу диму, які заволокли і без того палаючий Майдан. Згодом, кидаючи все підряд за барикаду, з гучних криків зрозумів, що ми перемогли. За димом і вогнем неможливо було до путя то всьо розгледіти, щось бахкало, спереду знову співали. Давай теж волати, потім в гарячці почав шукати воду, захотілося пити. Сил вже геть не було. Раптом хтось смикнув за рукав : «Сьогодні вже не підуть. Але ще буде бійня, Юрко. Давай з нами. Відпочинеш, а завтра з новими силами, разом приїдемо, з самого ранку». Мишко і ще пару хлопців. Не пам’ятаю, як ми вибрались. В машині якось стало млосно, трохи згодом задрімав. Зупинились у кума, майже не спали, бо дивились репортажі з Майдану, готувались до походу на Майдан вранці і ледве відмились від бруду та копоті. Зненацька десь під ранок голос мами : «Синочок, ти де? Там таке робиться. У нас тітка померла. Сама не впораюсь...». Так. Ти ж у мене одна, мамцю. І я тобі нічого не казав, де я. Одразу ж і поїхав, думав швидко впоратись і назад. Та де там. Вже по приїзду додому три дні валявся з температурою і якоюсь лихоманкою, в зраді, безпорадності та розпачі, дивлячись цілодобово клятий телевізор. Нащо поїхав? Боже, ти є ???
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678104
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2016
автор: kriwoy