І ти, такий свій, що майже чужий,
Чіпляєшся за нічні голоси,
Ведеш за собою
Любові і зливи,
І довго зникаєш
Між них.
То ж будь міцним аж до самих кісток,
Глибоким немов яблуневе
Ядро,
Усе завжди починається
Знову,
Невідомо навіщо,
Невідомо
За що.
І літо, яке осідає мов сік,
І звурджує небо
В якийсь мішок,
Знає, що той,
Хто тебе беріг,
Берегтиме
Тебе
До скону.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676930
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2016
автор: Мирослав Гончарук_Хомин