Чомусь цей час нагадує тебе,
Й мурашки пробіжать по тілу,
Всі спогади торкають саме те,
Та серцем вже нікуди не полину.
Нажаль та все, закінчилась пора,
Кохання не загоїть, рубці й шрами,
І фото в рамці, іншого нема,
Як міст котрий навіки поміж нами.
Здавалось, це лиш був щасливий сон,
Та ні, життя потребою повчає,
Рожеві то були все ж окуляри,
І серце закипає й тиском б’є.
А в голові навіки дійсно є,
І кожну ту хвилину пам’ятає,
Напевно мало б бути саме те,
Чого нажаль не буде й вже не має.
Чомусь цей час нагадує тебе…
Й пустоту що з’явилась поміж нами,
Де вітер лиш лунає по при все,
Ескізи немов швидко накидає.
Та серцем відчуваю що не та,
І серця у тобі таки не має,
Людина що кохала по при все,
Цінує і лиш просто пам’ятає.
А ти пробач, та ти усе ж не ти,
Подоба, репродукція кохання,
Ти набиваєш ціну вище висоти,
Та ти не варта того оригіналу.
Кохання не пройшло затихло лиш,
Подекуди відчути блиски щастя,
Коли лиш усміхається малюк,
У ньому я вбачаю те кохання.
В його очах я бачив нас обох,
Коли ми були тільки просто разом,
Він став тим діамантом тим алмазом,
Частинкою повітря всім життям.
Чомусь цей час нагадує тебе…
Синочку ти повір не забуваю…
І ношу я під серцем те усе…
Що ти лиш просто татом називаєш.
А.А. Отченко © 03.07.16 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675767
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.07.2016
автор: Андрій Анатолійович Отченко