Вийду в поле, подивлюся, долоні підставлю,
Я до неба, потягнуся, але не дістану,
Вся краса, земна яскраво землю покриває,
Є надія, всьому людству, життя процвітає.
Набереш, повітря у груди, немов літаєш,
Думки линуть у висоти, ти їх не дістанеш,
Колір темно - синенький виднівся до світанку,
Згодом сизо – блакитний, як із сонечком, зранку,
Далечінь, аж до обрію, біленькі хмаринки,
Простягнулися маленькі, пухкенькі пір’їнки.
Мерехтить, схід виграє, вже кольори міняє,
Сходить сонне сонечко, перший промінчик лягає,
На мою, землю святу, подаровану Богом,
Червоніло,уже знов, ген- ген, під самим сходом.
Підійнялось трішки, ще ясніше засвітило,
Всю пташину та й довкола, воно розбудило,
Сонце вище, здіймалося, промені стелились,
В золотому й срібнім вбранні, поля пробудились.
Розплескався, ясний промінь, ніжно на травицю,
Повелить, всьому земному водичкою вмитись,
На дорозі, серед поля, стою помолюся,
Ясним небом, теплим сонцем, не намилуюся.
Простягну свої долоні, я ближче до Бога,
Неможливо передати, яка земна врода!
Мою душу зігріває, тож маю надію,
З Богом данною красою, я не раз помрію.
28.06.2016р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675030
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.06.2016
автор: Ніна Незламна