ДОБРЕХАЛИСЯ…

       Добрехалися...  і  нарешті  приїхали  ті,  що  хотіли  обдурити  не  сусіда,  не  громаду  чи  місто,  але  цілий  народ.  Гм...  які  ж  вони  наївні  та  мізерні  у  своїх  загребущих  очах.  Дивилися  на  світ  широкими  очима,  а  взяли  на  себе  не  величезні  гроші,  а  гріх.  Не  одягнули  себе  у  ризу  правди,  хоча  себе  називали  праведними...  Вели  людей  собачими  стежками,  як  звірина,  щоб  народ  не  догадався  їхніх  хитрих  замислів.  Але  чи  втаїш  перед  великим  народом  правду?  Хіба  ж  усьому  народу  закриєш  очі?  А  якщо  і  закриєш,  то  чи  змагатимешся  з  Богом?  Це  те  саме,  що  боротимешся  з  вітром  біля  великих  млинів.  Закрутять  вітрила...  заберуть  всі  сили...  і  нарешті  видохне  вся  міць  людини.  Бо  хто  вона  перед  Богом?
           “...і  не  введи  нас  у  спокусу,  але  визволи  нас  від  лукавого”,  -  молився  кожен  хто  став  малим  перед  Богом.  Я  бачила  ті  очі,  що  просили  не  золота,  а  хліба.  Одні  подалися  на  заробітки,  інші  працювали  зранку  до  вечора,  викохуючи  землю,  бо  вона  давала  їм  життя.  Реально  прожити  в  такій  Державі  було  не  можливо...  бо  витрати  були  більші,  ніж  заробіток.  Хто  не  втримувався,  виживав  вкраденим  чи  заробленим  не  по-Божому.  Але  то  було  таких  мало...  бо  бідні  знали  більше,  ніж  ті,  що  купалися  в  розкошах.  Але  й  такого  збагачення  не  ставало  на  все  життя.  Корупційна  система  з'їдала  все  на  своєму  шляху  —  добре  і  світле,  облесливе  і  хитре.  З  роками  стало  звичкою  жити  в  такому  колесі.  Давали  взятки  майже  всі.  Одні  прагнули  слави,  а  інші  волі.  Кажуть,  між  вовками  потрібно  стати  вовком.  Від  нестатку  люди  злились,  не  знаючи  головного  винуватця.  Крутилися,  як  у  млині  жорна,  а  мрії  поїдала  чорна  невидима  сила.  
Ох,  і  така  наша  доля,  -  хтось  говорив,  а  інший  кивав  головою.  В  той  час  мені  згадувались  мудрі  слова  нашого  пророка  Тараса  Шевченко:    
     Неначе  люди  подуріли,  
     Німі  на  панщину  ідуть  
     І  діточок  своїх  ведуть!..  
     І  я,  заплакавши,  назад  
     Поїхав  знову  на  чужину.
           День  минав  і  не  одна  ніч  була  оплакана...  Як  дальше  жити?!  Не  було  більше  сил  та  терпіння  слухати  новини  та  бачити  глумство  над  простим  народом.  Колись  і  брехні  приходить  кінець.  Слава,  слава...та  для  кого  ж  вона  потрібна?  Добігалися,  добрехалися...  перші,  хто  був  хитріший,  мудріший,  проплачений...  Якби  могли,  Бога  би  взяли  за  ноги.  
         А  ті  люди,  що  їм  байдужість  опанувала  розум  і  тіло,  стали  перекотиполем.  Чекали,  що  завтра  ворона  сир  скине  і  будуть  жити  щасливо.  “Моя  хата  з  краю,  я  нічого  не  знаю”...  Винуватили  всіх  довкола,  тільки  не  себе.  Історія  України  проходила  майже  у  кожному  із  нас.  Одні  шліфувались,  тобто  формувались  в  особу,  якою  повинні  бути.  Кажуть,  і  на  камені  ростуть  квіти.  Тими  квітами  стали  наші  діти.  Бо  вони  не  бажали  більше  жити  в  такій  Державі.  Дякую  тим  батькам,  що  вміли  на  протязі  скількох  років  привити  любов  до  України.  Вони  стали  джерелом  правди  і  чистоти.  
           Перші  сльози,  перша  невинна  кров,  перша  впевненість  у  перемогу...  Зразу  було  страшно,  а  потім  звідкісь  взялася  шалена  сила  стояти  за  Україну!  Наче  за  своїх  дітей,  яких  ще  ненародили,  чи  стояти  спиною  за  рідну  маму.  Вирувала  сила  вистояти  і  не  здатися.  
         Яка  ж  вона  —  свобода?  Впізнали  не  ту,  що  у  книжках  читали,  а  смак  і  біль  самого  ядра,  що  рухав  вперед.  Зі  смаком  солених  сліз  і  кровавого  поту.  В  такому  протистоянні  відкривалося  третє  дихання  і  опускалися  ангели  Правди.  Вони  стали  всі  сестрами  і  братами,  як  писалося  у  Святому  Письмі.  Не  всі  його  читали,  а  як  читали,  то  не  всі  розуміли.  Тому  опинилися  по  обидві  сторони  барикад.  Одні  пропускали  повз  вуха,  а  для  інших  був  не  допустимий  розум  того  пояснення.  Важкий  шлях  до  Перемоги...  Втрачаємо  синів  і  оплакуємо  долю.  Стихія  вітру  перекинулася  дальше  і  вирувала  по  всій  країні.  Я  ж  кажу:  хіба  у  всіх  очі  закриєш?  Бачать  те,  що  бачать,  а  не  те,  що  їм  кажуть.  Добрехалися...  і  нарешті  приїхали  ті,  що  в  душах  посіяли  лукавство.  Закрутилося  з  вітром  і  вже  не  було  цьому  рятунку,  бо  піднявся  Божий  Палець  над  землею.  Страшне  слово,  яке  так  бояться  вимовити  “сильні”  -  війна.
         Не  думала,  що  торкнеться  нещастя  України.  Гадки  не  мала,  що  ростимо  синів  для  війни.  Не  для  нападу  проти  інших  країн,  а  для  захисту  рідної  матінки  землі.  Яка  ж  бо  ласа  і  цінна  наша  землиця  і  люди  там  працьовиті.  А  те,  що  маємо  розбрат,  то  не  є  виною  всіх,  бо  століттями  прагнули  злодії  та  безбожники  затуматити  людей.  В  пустинних  українських  селах,  після  голодомору  тридцятих  років,  завезли  чужинних  людей,  в  яких  не  було  корінних  традицій  та  й  самої  любові  до  України.  Навіть  історія  писалася  на  свій  лад  і  Бога  не  було  ні  на  словах,  ні  в  писанні.  То  було  інше  життя,  яке  вже  створювалося  і  жило  на  свій  лад  та  користь.  Я  дивилась  на  них,  ніби  на  людей  іншого  світу.  І  так  двадцять  років  незалежності.  Хтось  скаже,  що  нічого  час  не  навчив  українців?  Так,  -  одних  навчив,  а  іншим  затупив  розум.  Одні  пішли  в  ту  брудну  течію  і  неслися  першими,  а  інші...  інші  “...і  не  введи  нас  у  спокусу...”    Бог  дав  людині  волю  самій  обирати  свій  шлях.  Тому  обирали  різні  по-різному.
         Гинули  перші,  які  були  надаровані  тим  розумом,  що  мав  цінність  і  боязкість  для  існуючої  системи.  Наче  павутиння  обсотало  кожне  село,  місто,  столицю.  Найбільше  було  проблем  там,  де  менше  було  місця  для  Бога.  Влада  має  належати  народу,  а  не  народ  владі.  Ось  і  той  штабель  перехитнувся,  став  на  другу  сторону.    Хто  був  біля  брудного  корита,  вже  не  хотів  втрачати  легкого  хліба.  Руки  не  були  в  мозолях,  а  їхні  облесливі  “Юдині  голови”  в  зло-ненажерливому  павутинні.  Модно  і  престижно  було  називати  тих  “пожираючих  щупальців”  -  бізнесменами,  депутатами.  Навіть  ухитрилися  поставити  Президента  з  брудним  минулим.  Все  мінялося,  переписувалося  і  вдосконалювалося.  Так  з'явився  “вор  в  законе”,  -  запозичене  модне  із  сусідньої  “братськой  страны”.  За  те  він  —  красивий,  статний,  обіцяє...  А  те,  що  дурницю  інколи  сплете  не  по  темі,  сміялися  певно  не  з  нього.  Я  той  сміх  бачила,  що  належав  їм,  як  недостаток  розуму  відрізнити  праведне  від  грішного.  
         Такими  хотіли  нас  бачити  всіх  —  необтесаних  і  смиренних.  Не  всіх  вивезли  в  Сибір,  не  закатували  енкавидисти,  не  згноїли  в  таборах,  в  Соловках.  З  маленького  українського  коріння  відроджувалася  роками  нова  українська  нація.  З  уст  в  уста  передавалася  минула  історія  роду,  де  і  мала  свою  ціну  і  продовження.  Кращі  віддавали  життя  за  Україну,  а  тепер  кращі  —  в  перших  рядах  за  волю  Батьківщини.  Це  наша  діти,  яких  ми  ростили  і  вчили  правди.  Проливається  кров  невинної  молоді,  народу.  Україну  обгорнув  сум  і  сила  протистояти.  Бо  ті  —  красномовні  комуністи,  бізнесмени,  мужновладці  знахабніли  над  простими  людьми  і  в  кінці  кінців  терпець  урвався.  Час  не  стоїть  на  місці,  історія  продовжує  своє  рукописне  дежавю.  Тепер  вже  не  хитрістю,  а  новою  зброєю,  яка  забирає  тисячу  людей.  Велика  сила  в  лукавого,  але  кому  дав  Бог  владу  над  пеклом?  Змагаються  —  зло  і  правда.  В  протистоянні  між  ними  така  сила,  що  тріскає  та  горить  земля.  Ми  опинилися  між  двома  світами,  тому  повинні  показати,  хто  ми  є  насправді.  
         Вирує  світ  своїм  життям.  У  кожної  держави  є  свої  проблеми,  радощі.  А  українців  доля  розпорошила  по  всій  земній  кулі.  Але  ми  не  порох,  який  так  легко  розвіяти.  Ми  народ,  бо  живе  у  нас  любов  до  рідного  Краю  і  грудочку  землі,  що  привезли  з  дому,  бережемо,  як  найдорожчу  цінність.  


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674947
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.06.2016
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА