А що, коли кожен із нас, пересічних поетів
(а хто й, ніде правди подіти, – з цілком посередніх),
був маршалом, лицарем слова, борцем,
носив золоті еполети
в минулих віках?
Не стояв тихим судном на рейді!
В царину вірша героїчні влаштовував рейди!
І поки ми клеїмо тут невиразні уривки,
слова випадкові і звуки, – колаж нам під силу
(по суті ж, довершено клеїмо дурня,
щоб всіх, а найперше – себе одурити.
Та вірші – мов грудки тверді, скільки б їх не місили), –
десь там, в предковічній безодні епох та еонів
уславлено ВСЕ менестрелем високого лету.
Розтоплено сонми сердець
і мільярди віршів, запашних, мов півонії,
утворено Нами,
що справді жили, як поети!
І в цьому житті ми рвемося застрибнути знову
на взяті колись п'єдестали, підстрибнути вище.
Крізь товщу пожухлих сторіч деремося,
модерні романтики і казанови!
Байдуже, що віршів – набите битком кладовище.
І так щожиття, мов існує негласний сценарій,
що лізе корінням углиб, в незапам'ятну днину,
кимсь вигаданий, мов насмішка,
щоб знову і знову піїти стинали
поезії плахою голови. Тільки віднині,
затямивши що і до чого, пощо п'єдестали?
І нащо суперництво? Кожен собі археолог.
І доки з-під товщі грунтів
ми одвічні фундаменти ще не дістали, –
нічим не зарадять в суцільній пітьмі ореоли.
А що, коли ми (тут і зараз!) – великі поети?
Лишень нашорошити вуха – почуються мантри.
То що – по прямій, менестрелем високого лету
чи знову по колу
мов пес, який прагне
себе за хвоста упіймати?
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674938
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.06.2016
автор: Олександр Обрій