За мотивами народної казки
Це сталося не в нас (так люди кажуть).
Жив дід собі – сорочка й постоли.
Пшеницю сіяв (їсти тре', аякже!),
Мав доньок трьох від вірної жони.
А дочок мати – клопіт, кожен знає:
Стрічки, намисто, скриня хоч якась.
Шлюб узяла – і вже її немає
В батьківській хаті (зовсім, не на час).
Про це і думав дід, як їхав з лісу
(рубав там дрова, їсти ж треба всім!).
Аж гульк! – із неба ніч, як з печі, злізла,
Забувши зорі засвітить за тим.
Хоч в око стрель – нічого ж бо не видно.
Кінь, спотикнувшись, став кінцем кінець.
- Ех, був би місяць! – заридав дід ридма, -
Вечеря ж вдома! Доньку під вінець
Віддав йому б! Промінчик світла б, з нитку!..
Коли ж з-за хмари вийшов молодик,
Довів до хати діда вже завидна,
Взяв старшу доньку за жону і зник.
Прийшла зима. Насипалося снігу.
Мороз тріщить, вставляючи шибки
Озерам в лісі – якнайкращу кригу,
Аби могли кататись дітлахи.
О тій порі дід на базар поїхав
(а що з одежі – латані дірки!).
Замерз сердега дуже, як на лихо,
Набравсь морозу по самі кістки.
- Ех, сонця б трохи – пальці відігріти.
Додому б миттю… чаю б і млинців…
Віддячив би, віддавши доньку спритну
За жінку, тільки б пару промінців!...
Коли це сонце із-за хмари вийшло,
Теплом по жилах діда розлилось…
- Іще б найменшу якось одружити, -
Подумав дід – і пити чай пішов.
А навесні, коли ріка розмерзлась,
Подався дід ловити карасів.
Вітрило є, але немає весел.
Дід у човні. Ні хвилі на ріці.
Дід бідолашний мало що не плаче:
- Подми-но, вітре, вже обіду час.
Ти не подумай, я тобі віддячу:
Остання донька залишилась в нас!
Вже й карасі на сковорідці пахнуть.
І ситий дід. А радості нема.
- Десь доньки там, - і сохне він, і чахне.
- Піди, провідай, - радила жона.
Пішов старий до Місяця у гості
На сьоме небо (дай-но, Боже, сил!).
Поки дістався, натомивши кості,
А зять йому вже лазню натопив.
Парує небо, світиться між хмари.
- А що воно горить? – питає дід.
- Моя рука. Піддати, тату, жару?
- Та ні, не треба, синку, все як слід.
А потім дід, кордони перетнувши,
Гостив у Сонця, їв оладки там.
Пекла їх донька, як не брешуть люди,
На лисині у Сонця. От дива!
А на шляху додому був у Вітра.
Та час вертати. За рікою – дім.
Дочка на хустку посадила діда,
А Вітер ху! – і той собі поплив.
Сідав на землю синім птахом вечір.
Дід бабі лазню гарно натопив
І у віконце аж по самі плечі,
Неначе свічку, руку устромив.
Стара тим часом просить в нього світла,
А дід затявся: - Світиться рука!
Вже діжку із водою перелито,
Ледь баба залишилася жива.
На ранок – гірше!
- Бабо, дай оладків!
- А піч топити? Чи забув, старий?
- Замішуй тісто, - далі дід базікав, -
Мені притьмом на лисину налий.
І як дружина вже не відмовляла,
Затявся дід, стоїть на тім – і все!
Три дні йому від тіста відмивала
І лисину, і шию, і лице!
В неділю вийшли ввечері пройтися
На берег річки.
- Слухай, - каже дід, -
Ми зараз переправимось до лісу.
Стели-но хустку швидко на воді.
- Та цур тобі! Мене втопити хочеш?!
А дід упертий, наче той баран:
- Стели, кажу. То буде пліт! І точка!
Не хочеш? Попливу тоді я сам!
Очуняв дід уже у себе в хаті.
Стара в сльозах. Нема на ній лиця.
- Побий їх грім! Ну й маємо три зяті!
Мого хотілось, мабуть, їм кінця!..
На цім облишмо діда ми та бабу,
Нехай собі удвох погомонять.
Ми ж будемо тепер метикувать:
Коли берешся ти уже за справу,
Роби її як слід – не для забави,
Щоб потім ні про що не жалкувать.
А раптом здасться, що борідка Бога
Затиснута тобою в кулак, -
Згадай про діда і його [i]хворобу[/i] –
Хвалитися, що він на все мастак…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674566
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 26.06.2016
автор: ptaha