Милий Боже! Який же предивно – чарівний світ! Як у бабусиній казочці! День переливається золотими сонячними променями та яскравими барвами весняного квіту.
Ранкове небо синє-синє, мов дзвінкої криниці вода, радіє, співає пташиним багатоголоссям.
Боже мій!
Невеличкого зросту, ще зовсім маленька дівчинка стоїть на ганочку й стріпує з довгих війок пухнастий сон. Ніжний весняний вітерець пестить її шовкове волоссячко і щось тихенько шепоче на вушко легким прозорим подихом.
Пригадала, як ішла з бабусею до мами. Вона щось говорила до неї тихим, лагідним голосом, та дівчинка не чула: милувалася білими хмарками у ясному небі. Здавалося, простягни руку і торкнешся його - так близько воно наблизилося до неї.
Аж ось до її слуху долинули бабусині слова.
Прислухалася.
-…І тоді прийде Господь Ісус, Син Божий і стане судити народи…
-А як прийде? На хмарі? З неба?
-Можно сказати, що так, - погоджується бабуся. – Там знаходиться його престол.
Дівчинка вкрай приголомшена цими словами. Зупиняється і пильно вдивляється у вись. На котрій же хмарі сидітиме Господь? Їх так багато!
Бабуся якось, розповідаючи тихими вечорами про майбутнє, говорила, що Ісус добрий, милосердний Цар, і що він віддав своє життя, щоб врятувати нас від гріха і примирити з Богом.
Уява малює: на небі, сяючи, стоїть золотий престол. На ньому у золотім вбранні із золотим вінцем на голові сидить незвичайної вроди дуже статечний чоловік і судить народи, як бабуся читала із Біблії, не на погляд очей своїх, і не на послух ушей своїх, а по правді та милості. А ще бабуся говорила, що справедливість у Бога не така,як у людей. Вона надзвичайно милосердна. І дівчинка щиро вірить їй.
-Бабунечко,бабуню, - благально звучить її тоненький, як спів пташечки голосочок. – Чи всі люди зможуть побачити Христа?
А про себе подумала: «Якщо він сидітиме на ось цій хмарі, то його побачимо ми, але не побачать інші люди. Як же вони врятуються? А коли Ісус перебуватиме далеко-далеко, на тій хмарі, що за видно обрієм – то його не побачимо ми…» - забідкалася.
-Ні, не всі, - відказує бабуся.
-А хто побаче?
-Лише лагідні та добрі серцем люди.
Дівчинка замріялася: «Хай би у мене було таке серце, щоби побачити Христа». Вона хотіла висловити свої думки вголос та не насмілилася, злякалася – а раптом воно не буде таким лагідним і добрим.
-Що треба робити, щоб стати такою людиною? – поцікавилася онука.
Господь Ісус навчав, що у всьому треба коритися Богу і виконувати його волю, - охоче повчає старенька.
«Я у всьому-усьому буду слухатися Бога!» - серцем гаряче присягається дівчинка.
З-завмираючим подихом дивиться у синь й думає: «Чи зараз бачить мене Бог і Син його? Чи чують?»
І хочеться, щоб вони обов‘язково бачили і чули.
-Ходімо, моя зіронько яснесенька, бо нас і вечір у дорозі спіткає.
-Я втомилася… у мене болять ніжки і я хочу спати.
¬-Давай повезу тебе на «конику».
Бабуся присідає і, обіймаючи її за шию, дівчинка з великою вдячністю щиро промовляє:
-Коли виросту, а ви станете маленькою і у вас заболять ніжки, я вас теж братиму на «коника».
-Домовилися, - сміється бабуся.
Засинаючи, прошепотіла:
-Я вас дуже люблю…
-І я тебе люблю. Ти радість і щастя мого життя.
Та «зіронька яснесенька» не чує цих слів і не бачить, як плаче бабуся. Почуття ніжності і жалю до онуки переповнюють її.
…Коли дівчинка прокинулася, бабусі вже не було…
*
Весь час вона сумувала за нею. Кожного ранку, прокидаючись, жалібним голосочком запитувала маму: «Бабуся не приїхала?» І всю зиму чекала на неї. А коли прийшла весна, подумала бабусиними словами: «Слава Богу!».
І ось тепер стоїть вона на ганочку, насолоджується ранковою прохолодою, втішається співом пташок. Їй приємно від пустощів грайливого вітерця.
Дівчинка примружує оченята і дивиться на сонечко. І тут сонячні промені золотими колосочками враз потягнулися до її довгих війок. По них, мов по струнах, забриніли крилятами жайворонки. Дві сіренькі пташечки лопотіли під сонцем і ніжною мелодією своєї весільної пісні заворожували небо і серце дитини.
Та раптом все змінилося. Вона ще не може зрозуміти, що саме. Начебто, нічого не сталося навколо, а якась невидима чорна хмара затьмарила сонце… чи серце? Небо перестало дзвеніти співом.
Притихло.
Причаїлося.
Заніміло від туги…
Від страху вона заплакала.
- Ні! – закричала.
На її крик прибігла схвильована мама.
-Що тобі, донечко, сталося? Ти мене налякала.
-Темно стало, мамо… І отут болить, - прикладає до грудей долоньки. – Мені страшно, я боюся…
-Ні, не темно, - дивується мама. – Ти не бачиш, що світить сонечко?
-Бачу, - шепоче донька.
І раптом мама здогадується!
-Тобі стало темно від музики, яка зараз звучить? Ти ніколи її не чула?
Дівчинка ствердно хитає головою.
-Це хтось помер. А на похороні завжди грають таку сумну мелодію.
-Як помер?..
-Може, людина була старенькою, чи хворіла. А тоді перестала дихати. І померла. Так усі помирають. Потім їх кладуть у домовину.
-Що таке домовина, - запитує пошепки. Це слово їй нагадує щось велике і темне.
-Дерев‘яний ящик у зріст людини, оббитий чорним полотном. А потім його накривають кришкою, забивають цвяшками, опускають у глибоку яму і засипають землею…
-Щоб вони звідти не вийшли? – майже беззвучно запитує дитина.
Перед очима постає жахливе видовище, яке переслідуватиме все життя, на протязі якого у своїх страшних снах вона буде задихатися від того, що її живою опускають у могилу і засипають важкою землею. І це триватиме аж до часу пізнання правди про Єгову Бога… Коли вона стане дорослою…
-Віднині вони ніколи-ніколи не будуть жити?
-Не будуть, доню… - розкриваючи дитині правду життя, жінка ховає погляд.
-І ти помреш?
-І я…
-Моя бабунечка … теж помре?
Дві кришталеві сльозиночки, немов два сіренькі жайворочки, що злетіли з-від сонця і готові скотитися з очей, завмерли в чеканні.
-Бабуся теж помре, - по довгій хвилі сумно зітхає мама.
Про себе маленька боїться подумати. Нарешті відважилася:
-І я?
-І ти… колись… донечко.
-Я не хочу помирати! Я хочу жити…
Два жайворонки – дві сльозинки затріпотіли на війках і покотилися срібними струмочками…
Дівчинка, примруживши оченята, дивиться на сонце, маючи надію побачити там пташок, що б‘ються крилятами об сонячні струни, почути їхню весняну пісню. Й забути весь жах, про який щойно дізналася…
… Та під сонцем їх уже не було…
*
Німо пролежала вона до самого вечора зі сльозами на очах. Справжня реальність життя зломила її. Розчавила нанівець.
Болюча, нестерпна туга краяла серце дитини. А вона не мала ні сил, ані життєвого досвіду, щоби боротися проти не дитячого болю.
Той день по неї прийшла бабуся – нарешті повернулася з далеких гостювань. Вона запізнилася на один день…
Мама дорікнула їй:
-Чому ви, ненько, не розповіли дитині, що люди помирають? Вона болісно сприйняла звістку про смерть.
-Не говорила, бо занадто маленька, щоб те знати. Жаліла її, думала, що зможу уберегти, як подовше.
Коли вони прийшли додому, бабуся поклала онуку на білесеньке, мов сніг, ліжко у самій найсвітлішій кімнатці і стала потішати надією:
-Не сумуй, моя зіронько. Ти виростеш. Станеш дорослою. Виростуть і стануть дорослими твої діти. А я давно-давно спатиму смертним сном… Тоді прийде Ісус Христос і виконає волю свого Небесного Батька. Він відділить праведних людей від безбожних та й кине їх у вічну відрізаність. А праведні успадкують Царство Бога нашого і житимуть вічно.
Не все зрозуміло з того, що сказала бабуся, але хочеться знати одне:
-Хто такі праведні?
-Лагідні, з чистим і добрим серцем люди, - пояснює бабуся. – Ти матимеш таке серце і неодмінно сподобаєшся Богу та його Сину Ісусу Христу. Під Божим правлінням ні жодна людина не помре, бо смерть буде знищена навіки.
-Правда?! Я не помру?
-Не помреш. Ти будеш жити вічно.
Бабусині слова западають у дитяче серце, як золоте зерно у добру ниву.
-А ти, бабуню? Як я житиму, коли ти помреш?
-Нічого не бійся. У призначений час мене Ісус воскресить. І твого дідуся Андрія, і всіх, хто помер. Ми зустрінемося, щоб ніколи не розлучатися і жити на землі вічно. А ти щоб на нас чекала.
-Я чекатиму вас, бабусю.
-Нічого не вдієш, моя квіточко. Життя прожити – не поле перейти. Всього буде на ньому – і біди і горя, радощів і щастя. Та завше готуйся до гіршого. Бо горя не кличуть – воно саме приходить. І не одне, а з дітками… Але ти знай І запам‘ятай на все життя – є у світі Бог, який підтримує і допомагає обездоленим. Вір у нього. Він Батько живущим на землі. Ти не забудь, чуєш? Щоб зустрічала нас.
-Не забуду. Я зустріну вас…
Замість епілога:
Пролетять роки. Маленька дівчинка виросте. Стане дорослою. Виростуть і стануть дорослими її шестеро синів.
У своєму житті, як на довгій ниві, вона зазнає всього: поневірянь, страждань і горя…
І так буде мало щастя!..
Але через усе життя світитиме їй бабусина надія і віра у Спасителя. І то стане найбільшим щастям. Самим справжнім! Віра у Бога, яка колись в дитинстві була посіяна бабусиними добрими словами з великою любов‘ю.
Кожен прожитий день наближатиме її до зустрічі з померлими рідними дідусем та бабусею, мамою й татком.
І сином…
…Яких вона зустрічатиме у Раю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672534
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.06.2016
автор: Красуля