Випуск 1981

Уже  минає  оберт  тридцять  п‘ятий…
Не  рік  чи  два,  але  ж  і  не  віки!
По-літньому  вже  виглядять  хлоп‘ята,
а  що  ж  дівчата  –  все  одно  дівки!

В  сімдесят  шостому  до  ВУЗу  ми  прийшли.
Сто  двадцять  п‘ять  було  нас,  як  в  аптеці.
Всі  молодими  і  красивими  були,
тепер  –  лиш  гарні,  ніби  файли  в  теці…

Один  загін  вже  цінний  досвід  мав,
вони  „ПеВе“  закінчили  спочатку.
Багато  хлопців  після  збройних  лав
і  після  школи  дітлахів  зо  два  десятки…

Місцеві  одесити  на  колег
дивилися  спочатку  досить  зверхньо.
На  лицях  маски,  ніби  оберег,
й  ходили,  не  торкаючись  поверхні…

Об‘єднувались  в  різні  групи  згодом
за  вподобаннями  чи  то  по  інтересам.
Навкруг  теорії  водили  хороводи,
та  виділялись  серед  інших  політесом.

Багато  хто  із  нас  дізнався  вперше,
про  логіку,  латинську,  римське  право.
Хоча  й  було  „на  часі  пити  херші“,  
та  це  тоді  –  не  зовсім  легка  справа.

А  з  часом  все  ставало  по  місцям,
стирались  грані  поміж  містом  і  селом.
Звучало:  „Здрастє“,  „Добрий  день“,  „Салам“,
ще  рідше  „Хай“,  а  іноді  й  –  „Шалом“.

За  першим  курсом  грянув  будзагін,
руками  власними  ми  вперше  мурували.
Мішали  розчин  та  стоси  цеглин
у  не  зовсім  рівненькі  стіни  клали.

Процес  навчання  линув  ніби  річка  –
зубрили,  веселилися,  жили…
Не  встигли  озирнутись  –  п‘ятирічку,  
мов  іграшку  в  чотири  роки  утяли!

Четвертий  гуртожиток  –  інша  тема,
окремий  розділ  у  студентському  житті.
Учити,  не  учити  –  ось  дилема!
Чи  все  те  знадобиться  в  майбутті?!

Ще  пам‘ятаю  наших  футболістів,
майстрів  м‘яча,  це  вам  не  просто  так!
В  „дир-дир“  ганяли,  не  бродили  містом  –  
Неалов,  Косов,  Любчик  і  Куцак.

Костиркін,  крокодил  наш  скромний,  Гена,
морський  вовчисько,  де  й  не  мандрував…
Бувало  з  парами  він  плутав  „перемены“,
бо  часто  й  густо  зранку  досипав.

Солом‘яні  завжди  носив  він  вуса,
такий  собі  великий  гномик  з  казки.
А  нині  пише  вірші  й  любить  Музу,
його  коронка  в  танці  –  падебаски.

З  дитинства  хисту  хлопець  мав  удосталь,
але  зоотехнію  поміняв  він  на  юрфак.
Профорг,  парторг  і  голова  колгоспу,
тепер  вже  фермер  –  Ярослав  Куцак.

Ванько  Дейнега  з  нами  теж  навчався.
То  унікум  якийсь,  а  не  студент,
бо  мав  він  п‘ять  робіт  і  тим  пишався,
що  заробляв  побільше  ніж  доцент!

Шевченко  Вовчик  в  літуни  було  подався,
але  його  спіткала  доля  нелегка  –
відрахували,  бо  в  плечах  не  поміщався
під  ковпаком  кабіни  літака…

Мишко  Тартачний  –  майстер  виробництва,
але  ще  більше  зріс  його  авторитет,
коли  нарешті  закінчилось  будівництво
і  вповні  став  до  ладу  рідний  факультет.

Лєнок  Сурілова  –  як  та  поважна  книга,
вона  завжди  в  собі,  наукою  жила.
З  простим  оточенням,  немов  холодна  крига,
на  власній  хвилі  зазвичай  пливла…  

У  неї  в  подругах  тоді  ходила  дівка,
така  цікава  й  симпатична  штучка.
Донька  поважного  судді  із  Снігурівки  –  
майбутній  адвокат  Людмила  Ковтонючка…

„Маленькі“  екскурси  в  історію  робив
і  щодо  всіх  новин  завжди  був  в  курсі.
Хоча  Сашко  Неалов  в  гуртожитку  жив,  
та  більше  всіх  костюмів  мав  на  курсі.

Пости  високі  наший  Сват  займав,  
бо  партію  любив  і  був  її  він  членом.
Піжонистий  стиляга  й  рядом  не  стояв
і  в  цьому  був  взірцем  він  хлопчакам  зеленим.

В  четвертій  групі  вчилась  разом  з  нами
міська  красива  дівка  чорноброва.
Немов  Джоконда,  Мона  Ліза  в  рамі,
та  кожен  скаже,  що  Наталка  то  Мінькова.

З  теорії  багату  практику  зробив,
бо  вартий  він  обох  братів  Меладзе.
В  нагоді  стало  й  карате,  яке  любив,  
юрист  і  бізнесмен  –  Олег  Кутателадзе.

На  голову  він  вище  всіх  був  завше,
незвичні  кучері  ще  й  піджачок  потертий.
Живим  залишився,  з  десяток  куль  „спіймавши“,
а  це  тому,  що  Толя  наш  Безсмертний!

Хоч  не  художник  він,  але  не  менш  відомий,
КПРС  його  трамплін,  мов  князь  він  Мишкін.
Генпрокурор,  народний  депутат,  суддя  КС  свідомий,
а  починав  із  слюсаря  наш  Віктор  Шишкін.

Стрімкий  кар‘єрний  ріст  мене  не  здивував
і  дивно,  чом  він  до  сих  пір  ще  не  в  Гаазі.
Суддею,  прокурором  був  і  з  пістолетом  спав,  
та  все  ж  подався  у  політику  Юрко  Кармазін.

Крапки  на  „і“  уміє  розставляти,
із  інструментів  лиш  папір  та  ручка.
В  оригіналі  любить  класиків  читати…
Конституційний  одесит  наш  Саша  Мучнік.

У  спорті  мало  мав  він  конкурентів,
грудьми  вперед,  як  Олександр  Матросов.
У  нас  було  багато  президентів,  
та  краще  б  був  один  –  Василь  наш  Косов.

Не  пам‘ятаю,  Лола,  звідки  ти  прийшла,
перед  очима  лише  хвостик  кінський.
Та  й  хто  б  згадав  тебе,  отак  би  і  спливла,  
якби  не  чоловік  –  Валерій  Ободзинський.  

Володя  Ше-кун,  хоч  і  не  монгол,
Молдавія  його  теплом  своїм  зігріла.
Високий  зростом,  та  не  грав  у  баскетбол,
а  видавав  він  стінгазету  –  просто  „Крила“.

Юрфак  для  неї  сам  по  собі  був  екстрим,
але  коли  ще  й  народила  сина,
назвавши  імпозантним  іменем  Муслім,
то  вже  була  для  Жанни  пісня  лебедина.

Корову  Санкцію  студентом  він  здоїв,
та  подивившись  по  УТ  смішну  „Хлоп‘ятницю“,
упевнено  в  суддівське  крісло  сів
і  „доїть“  з  понеділка  вже  по  п‘ятницю.

По  наполегливості  він  не  має  рівні,
бо  величезну  силу  волі  має.
Такі  юристи  і  в  Америці  потрібні,
а  в  Україну  лише  в  гості  прилітає…

Бідова  дівка  Катерина,
не  знаю,  чи  тоді  курила.
Та  вже  коли  за  стіл  сідала,
горілці  спуску  не  давала.

Не  знаю  як,  але  закінчив  він  юрфак,
бо  місяцями  пропадав  на  будівництві.
Михайлов  –  йому  дядько  чи  свояк,
та  все  ж  працює…  десь  на  виробництві.

У  неї  був  свій  стратегічний  план:
його  блискуче  Свєта  і  здійснила.
Попав  Микола  в  чар  її  капкан,
а  після  цього  –  на  собі  його  й  женила.

Таких  порядних  я  не  часто  зустрічав,
упевнений  ти  ніжна  мама  і  дружина.
Не  знаю,  хто  і  де  тебе  раніш  навчав,
найкращий  в  світі  парень  –  Алевтина.

Тверезий  він  нормальний  чоловік,
та  варто  випити  йому  спиртного  –
таке  морозить,  що  не  винести  повік…
Аж  руки  дуже  чешуться,  їй  Богу!  

Він  багачем  був,  серцем  і  душею,
бо  цілий  прапорщик,  а  не  якийся  старшина…
Та  все  ж,  хильнувши  добре  на  „бродвеї“,
волав  з  Григор‘євим  на  всю  общагу:  „О-ба-на!“

Сам  по  собі  він,  як  говорять  на  умі,
та  і  навіщо  та  компанія  здалася?!
Роман  цікавий,  цілих  п‘ять  томів,
читав  собі  на  лекціях  тихенько  Луста  Вася.

Дівчата  мали  голоси  дзвінкі
і  в  ноти  досить  вправно  попадали.
Пісні  народні,  ніжні  і  п‘янкі,
Надія  Попик  з  Вожик  Томою  співали.

Завжди  мутний  якийся  був  він  по  натурі,
комунікабельності  в  нім  не  відчував.
Криміналістом  працював  в  прокуратурі,
та  однокурсників  своїх  не  шанував.

Говорять  бігав  Юра  дуже  класно,
бо  натуральний  Гарнік  був  спортсмен.
Але  пройшли  часи  і  стало  ясно  –  
чекає  „Русский  мир“  і  „Ветер  перемен“.

В  науках  завжди  був,  як  птах  у  небі,
а,  особливо,  це  стосується  теорій.
Облюбував  „Інтерлегал“  наш  лебідь  
і  об‘явив  таможні  мораторій.

Здавався  він  розумним  і  статечним,
його  коронка  –  вишуканий  спіч.  
Та  з  часом  з‘ясувалось  безперечно  –
шахрай  банальний  Вова  наш  Ілліч.

Хоча  Одеса  це  портове  місто,
та  в  нас  на  курсі  був  один  лиш  морячок.
В  любу  щілину  Юра  міг  пролізти,
такий  собі  матрос-желєзнячок…

За  складом  розуму  Микола  аналітик,
по  якостям  –  затятий  трудоголік.
Із  нього  добрий  вийти  міг  політик,
а  ледь  не  получився  алкоголік…

Сашко  артистом  міг  великим  бути,
як  мінімум  славетним  танцюристом.  
Та  долю  нізащо  не  обманути
і  став  Позиніч  геть  простим  юристом.

Вона  прийшла  до  нас  уже  пізніше,
можливо  десь  блукала  в  дельті  Ганга.
Мале  дівча,  мов  тільки-но  з  Парижа  –  
веселе  сонечко  Світланка,  Чунга-Чанга.

Завжди  вдягалась  по  останній  моді,
прикид  ефектний,  ніби  в  Суручану.
Знайти  другу  таку  на  курсі  було  годі,
така  вже  вона,  Тонечка  Мокану.

Він  пробивний  й  турботливий,  як  мама,
очолював  на  курсі  п‘яту  групу.
У  нього  фішка  –  зовнішня  реклама,
ну  а  раніш  туристів  посилав  на  Гваделупу…

Таке  худе,  як  мовиться  –  „Ні  кожі…“,
було  на  курсі,  хоч  дерись  на  стінку.
Та  час  минув  і  Тома  стала  схожа
на  натуральну  українську  жінку!

З  нотаріальної  контори  починала,
Кривоозерсько-рибницька  русалка.
Приватним  адвокатом  потім  стала
і  мамою.  Та  тільки  раз,  а  жалко…

Про  себе  називав  тебе  я  „Кліма“,
вона  красуня  і  любов  сама.
Нотаріус  й  Горецького  дружина,
пригадую  духи  її  „Клема“.

Гугнявий  голос  і  крива  осанка.  
а  на  мізинці  дуже  довгий  пазур.
Йому  байдужі  і  футбол,  і  склянка,
учений-викладач  –  Серьожка  Мазур.

Студентських  пар  на  курсі  було  кілька,
які  ділили  між  собою  койку.
Та  часу  минуло  с  тих  пір  вже  стільки,
що  залишились  лиш  Калашников  і  Бойко.

Говорять  про  таких  вогонь  не  дівка,
ну,  вилитий  герой  із  фільму  „Комісар“.
Мотоциклістка  вправна,  трактористка,
Опришко  Таня  –  мозку  це  пожар.

Петро  Дерлі  –  болгарський  наш  мовчун,
такий  собі  сіренький  теоретик.
Якщо  ж  з  питанням  виринав  із  своїх  дум  –
чесав  потилицю  й  маститий  академік.

На  лекціях  завжди  писав  чи  слухав,
солдат  удачі  і  черкаський  гречкосій.
Любив  футбол  та  цільову  „стипуху“,
простий  і  добрий  Вовка  наш  Мусій.

Горбань  –  такий  собі  горбатий  чоловік,
а  Слава  Горбань  –  то  вже  зовсім  інше.
Життя  обтерло  і  нормальним  став  мужик,
але  тепер  йому  присвячую  лиш  вірші…

Ціни  він  скласти  сам  собі  не  міг,
бо  не  ходив  –  парив  над  грішним  людом.
Можливо  рано  із-за  того  і  поліг,
від  страху  замаститися  життєвим  брудом.

Він  молодіж  не  дуже  шанував,
не  лаявся  і  гарні  мав  манери.
Але  він  багатьох  на  курсі  й  дивував,
бо  лисину  тоді  мав  лиш  Манеров.

Проста  й  довірлива,  ну  як  мале  дитя,
зірок  із  неба  в  навчанні  не  діставала.
Довчасно  закінчила  ти  земне  буття,
бо  дуже  часто  з  горя  в  пляшку  зазирала.

Хай  будуть  прокляті  усі  азартні  ігри,  
бо  то  хвороба  дуже  нелегка.
Вони  немовби  ті  скажені  тигри
забрали  сина  і  життя  в  Матвійчука.

Гімнаст,  спортсмен  і  просто  красень,
струнка  статура  та  круте  чоло.
Любив  завжди  носити  він  прикраси,
напевне  це  Юрка  і  підвело…

Життя  пройшов  Іван  велику  школу,
сільський  мужик  і  невиправний  мрійник.
Він  друзів  завжди  мав  велике  коло…
Таким  запам‘ятався  нам  Олійник.

Після  юрфаку  він  в  міліції  робив,
занадто  часто  плутав  море  й  сушу.
Дарма  Сашко  в  душі  своїй  поета  вбив…
Ну,  хто  із  нас  не  знав  матроса  Грушу?!

Як  Ейфелева  вежа  був  високий,
сором'язний,  та  далеко  не  святоша.  
Безпосередній,  добрий,  синьоокий,  
простий  „Мотиль“  –  це  Вовочка  Волошин.

Він  при  житті  постійно  шифрувався,
але  робота  не  страхує  від  химер.  
Із  однокурсниками  „Л“  не  зустрічався.
Тому,  можливо,  зашифрованим  й  помер…

В  кінці  навчання  всі  дали  ми  маху,
тепер  промашка  ця  усім  відома,
що  не  послухали  фотографа  Комаху
і  не  створили  спільного  альбома.

А  ще  було  б  не  зайвим  пригадати
викладачів,  що  нам  знання  давали.
Вони  не  просто  намагались  лекції  читати,
а  у  професію  нам  двері  відкривали.

Червоний,  Орзіх,  Федоров,  Стрільцов,
Васильєв,  Сенюшкін,  Драгомарецький.
Сурілов,  Арзіані,  Вишняков,
Михайлов,  Оборотов  і  Ставицький.

Долматова,  Вайсбейн,  Білявська,  Додін,
Постика,  Білий,  Петя  Музиченко.
Черкес,  Бекерська,  Піщемуха…  Годі?!
Та  ні  –  Юрасов,  Середа,  Мірошниченко…

Валера  Тищенко,  ще  Гриша  Волосатий,
то  другий  Олександр  Маслюков.
Аленін,  Дрьомін,  Пережняк,  дівчата…
й  неперевершений  нарешті  Петухов.

А  час  летить  і  крутиться  Земля,
вже  тридцять  п‘ять,  як  ми  юрфак  скінчили…
І  з  кожним  днем  він  нашу  юність  віддаля,
постійно  тягне  з  нас  життєві  сили.

Але  ми  знову  разом,  в  цьому  наша  сила,
і  не  важливо  хто  працює  де  і  де  живе.
Бо  як  би  нас  усіх  і  кожного  життя  не  било,
а  ми  стрічаємось,  жартуємо  й  живем!

березень  –  травень  2016

©  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670173
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 04.06.2016
автор: Олександр Мачула