Злітали з вуст страшні слова,
Важкі й колючі;
Від них тріщала голова –
Такі болючі,
Бо кожне слово, як кинджал,
Вражало серце,
Й одягши вицвілий піджак,
Сказав: «Не сердься»…
Здалося, світ цей потемнів,
Ослабли руки,
І очі, дивні і сумні
Свідки розлуки,
Дивились довго ще туди,
Де зникла постать.
Невже про крок назад трудний
Більш не попросять?..
Тремтіла змучена душа
Від горя й болю,
Опорожніла й не лиша
В мені любові…
Стою, неначе кам’яна,
Мов час спинився,
Та постать поряд вирина –
Хтось… притулився.
Я погляд кинула униз –
Моє дитятко…
«Нема моєї в тім вини,
Що кинув татко?» –
Дитячі очі, мов рентген,
Дивились вгору.
Невже у ньому теж є ген,
Що здавить горем?
Взяла маля на руки я –
Ні, не дозволю,
Щоб рушилась моя сім’я,
Верну я долю…
А теплі руки малюка
Лягли на плечі,
Хоч ноша ця і нелегка –
Рада малечі.
І не порожня вже душа –
Любові зерна
В ній знову прорости спішать.
Життя не стерло
Тих материнських почуттів
До свого сина,
Вони, невичерпні в житті,
Дарують силу.
Це доля ЛГ.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669568
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 01.06.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)