Не шукай свого добра і знайдеш свою перлину,
Де й навіщо те життя, коли ти в муках без зупину?
Де й куди подіти тугу, що тривожить мене змалку?
Як прокинутись без смутку, що приходить на світанку?
Як прожити ту хвилину, що не має свого часу?
Як застигнути на місці й не набирати віку масу?
Тепер залишиться в легендах сон лихий, дрімучий,
І не зникне із обличчя вираз той болючий.
І не зникне, не піде, не злетить у небо темне,
Не залишить більше спогадів сонце приємне.
Впаде із сумного обличчя маска додолу,
Залишивши душу молоду… ще кволу.
Навіщо повертати минуле, коли воно без смаку,
Коли ти ним перегорів, не отримавши відзнаку.
Але в пам’яті воно завжди живе, воно там вічне,
Неначе страх, що є у кожному, як щось потойбічне.
Боятися не хочемо, а стриматися не вистачає сил,
Прокидається страх у нас, як в дорозі сивий пил.
І дорога у кожного своя, невідомо куди ти дійдеш,
Чи пройдеш весь шлях той довгий, чи на півшляху впадеш.
Коли впадеш — замерзнеш, як в зимову темну ніч,
За тобою ніхто не вгледить, не піде назустріч.
І тепер вставати самому, і йти по холодній добі,
Не довіряй знайомим людям, довіряй лише собі.
Бо інакше прийде час, коли захоплять твою думку,
І буде неміч у очах, як в чоловіка на малюнку.
Застигни повністю, не думай, замри на час далекий,
Не відчувай же ти смаку, що від болю терпкий.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669065
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.05.2016
автор: Андрій Лагута