Машини з'являються нізвідки. Рябить перед очима від порожніх стін. На моєму шляху тілесні субстанції з накрохмаленими комірами. Де сорочки? Ґудзики намертво зашиті поверх шкіри - червоної, обпаленої холодом квартири-без-центрального-теплопостачання. Неохайно вплетені в тілесну субстанцію, нитки тонуть під шарами зроговілої дерми, хапаючи останній ковток повітря. Машини з'являються нізвідки. Машини пірнають в нікуди під натиском міст і міських агломерацій.
Під вікном мертвої сусідки з першого поверху зацвіла акація. Ходімо! Нарвемо останніх свідків забутих цивілізацій, загорнемо в оберемки брудних від новин газет, віднесемо старій з першого поверху!
Живе собі чверть від тисячоліття. Виглядає з вікна. Беззубим ротом усміхається, називає будь-яким із імен, тільки не твоїм. Диригує котячими оргіями, відчиняє птахам скрипучі дверцята годівниці - десь між серцем і матковими трубами. Це по вівторках. Інші ж дні для старої - апокаліптичні увертюри: без віртуозних рухів жилавих рук котяча симфонія перетворюється на страхітливу какофонію з хічкоківських фільмів, а перед зачиненими дверцятами забитої хлібними крихтами годівниці галасують збурені птиці-плебеї. І тоді стара з першого поверху люто біжить до вікна, зжирає розширеними зіницями фіранку кремового кольору, зміїстим волоссям горгони б'є шибки. Коти навіки кам'яніють від погляду божевільних очей, перетворюючись на трухляві опудала. Птахи стікають кров'ю, впиваючись своїми дзьобами в середину нутра. Сусіди захоплено ревуть від такої потужної концентрації хліба та видовищ.
Але це тільки шість днів на тиждень. У вівторок стара з першого поверху тиха й казково-іделічна.
Жодної зміни в цій статичній періодичності, аж раптом - тиша... Не виходить третій день зі свого баб'ячого лігва, не димиться з вікон, не виливається магма.
Мертва. Але ж про це ще нікому не відомо: мовчать новини, сидять на лавках у німому заціпенінні бабки-волхви. Хто помирає, коли зацвітає акація?
Не витримуючи, йдемо до старої. Тремтячі руки несуть попереду пахучий цвіт. Стукаємо. Тиша. Стукаємо. Тиша.
Двері відчиняються, мовби в якійсь казці. За дверима - нікого. Проходимо вглиб. Кухня. Вбиральня. Вітальня.
Дзеркало. Шафа. Телевізор. Килим. Ліжко.
На ліжку - стара.
Бабцю! Тиша. Крок уперед. Ті, що зі мною, луною рипають по ламінату.
Підходимо ближче. Мовчить. Рот заплющений, очі стулені. Зупинена аритмія рук. Годівниця - під ключем. Ключ - у скрипучих дверцятах. Відчиняю.
Мить. Друга. Вилітають ув'язнені птахи-бастильйонці.Б'ються крилами об порожні стіни й шибки. Повністю виїли старече нутро.
У сусідній квартирі захлинається від пари чайник. Горить омлет. За рогом діти нюхають клей. Стара з першого поверху лежить мертва. Цвіте акація.
Машини виринають із надр асфальту.
Ми вирізьблюємо годівниці у своїх молодих тілах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667465
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.05.2016
автор: Мио Гроцкий