Сніданок з богом

Алюзія  на  твори  Говарда  Філіпса  Лавкрафта  «Морок  над  Інсмутом»,  «Локон  медузи»  та  «Зов  Ктулху»



               Мені  було  24  роки  і  я  хотів  спробувати  все.  Працював  фотографом  в  одній  організації,  експериментував  на  роботі  та  в  стосунках,  мріяв  про  подорожі.  Двадцять  чотири  –  це  темне  волосся  з  переливами,  блиск  в  очах,  смак  сигарет,  поцілунків  і  неба  у  роті,  вогненебезпечна  рідина  у  жилах  та  міцні  стегна,  щоб  багато  ходити  і  їздити.  
Місто  «провидіння»,  куди  я  прагнув,  скільки  себе  пам’ятаю,  зустріло  мене  сонцем.  Ранній-ранній  ранок.  Весна  дмухнула  свіжістю.  Хотілося  кави,  а  потім  наробити  купу  дивовижних  кадрів  Провіденса.  Будинки  в  колоніальному  стилі  манили  мене  зараз  більше,  ніж  жінки.  В  кожному  –  таємниця  століть.  Мені  здавалося,  я  чув  музику,  що  долітала  з  однієї  рожевої  мансарди.  За  іншим  вікном  пробігла  тінь.  Третій  будинок  скрипів  під  час  кожного  пориву  вітру  і  від  нього  пахло  історією.  Як  передати  на  фото  всі  ці  скрипи,  запахи,  музику,  мову  старовинних  вулиць  Нової  Англії?  Центр  же  був  абсолютно  сучасним:  висотки,  що  вдягали  вночі  фіолетові  неонові  корони.  Я  туди  ще  навіть  не  заходив.  Річка  Провіденс  ділила  місто  на  дві  частини.  В  темній  гущі  води  жили  казки  Говарда  Лавкрафта.  Найближчим  часом  я  збирався  навідати  знамениту  могилу  свого  літературного  кумира.
Тепер  же  на  терасі  мініатюрного  кафе  пив  нарешті  смачну  каву  з  молоком,  відтягуючи  момент,  коли  мені  захочеться  повноцінно  поснідати.  Їв  очима  навколишнє:  блакитний  триповерховий  будинок,  дерев’яні  стіни  якого  бачили  ще  Лавкрафта  на  прогулянці,  дерева,  чиї  гілки  сплелися  вузлами  і  їх  вже  було  не  розлучити,  золотаві  флюгери  та  смуги  доріг  вдалині,  а  по  обидва  боки  від  них  чиїсь  крівлі…  з  моїх  снів.
Від  чарівної  дрімоти  мене  відірвав  голос.  П’янка  димка  ранку  розсіювалася,  малюючи  більш  чітку  картину.  Гарна  молода  жінка  вказувала  рукою  на  мій  фотоапарат,  другою  робила  запрошувальний  жест,  говорячи  щось  нерозбірливе,  здається,  англійською.  Я  мобілізував  сили  й  прислухався.  Навіть  якщо  це  сон  тривав,  все  рівно  треба  бути  у  формі.  Таку  бамбіну  пропускати  не  можна.  
Вона  виявилася  цілком  реальною:  з  довгими  віями  й  довгими  ногами.  Важке  волосся  відливало  міддю  та  зміїлося  великими  переливчастими  хвилями.  Відрекомендувалася  як  Марселіна,  запропонувавши  свої  послуги  гіда  незвичайними  місцями  Провіденса.  За  моїм  виглядом  дівчина  впізнала  в  мені  туриста.  На  хвойду  Марселіна  схожою  не  була.  Скромна,  але  дорога  синя  сукня  приховувала  її  «незвичайні  місця».  На  ній  також  була  тонка  чорна  шкірянка.  Мускусний  запах  її  власної  шкіри  остаточно  переконав  мене  в  тому,  що  на  екскурсію  сходити  просто  необхідно.  
Ми  розговорилися.  Вона  сказала,  що  дуже  давно  переїхала  до  Провіденса  і  знає  його  пречудово.  Працює  бібліографом  у  міській  бібліотеці  в  історичному  відділі,  часто  її  кличуть  виступати  в  університетах,  залучають  до  роботи  туристичні  організації…  Я  в  ту  ж  мить  уявив,  як  деру  її,  мов  «сидорову  козу»,  серед  бібліотечних  полиць,  а  на  нас  падають  томики  багатовікової  історії  міста.  Фантазія  була  яскравою,  мов  один  з  моїх  фотознімків.  Марселіна  ж  аргументувала  свою  пропозицію  щодо  екскурсії  жалістю  до  новачка  у  Провіденсі.  «Без  мене  ти  побачив  би  те,  що  і  всі.  Думаю,  ти  оціниш  мою  розповідь»,  -  так  вона  сказала.
Ми  розрахувалися.  150  баксів  одразу  й  150  після  екскурсії.  Дівчина,  видно,  не  була  нужденною.  Вона  запропонувала  пригостити  мене  «справжнім  сніданком»  в  одній  славетній  харчевні,  майже  з  презирством  косячись  на  маленьку  пусту  кавову  чашку  на  столику  –  свідоцтво  того,  що  мій  шлунок  вже  розпочав  голодний  бунт.  
Харчевня,  за  її  словами,  знаходилася  близько  -  в  старій  частині  міста,  що  дуже  мене  тішило.  Я  уявив  щось  затишне,  з  місцевим  колоритом  та  із  ситною  кухнею,  де  можна  відчути  себе,  немов  удома.  Поки  ми  йшли,  я  зрозумів,  що  Марселіна  не  любить  фотографуватись.  Вона  так  кумедно  закривала  долонею  лице  кожного  разу,  коли  я  наводив  на  неї  об’єктив.  Чого  вона  соромилася,  що  приховувала?  Дивно,  але  саме  з  тих  митей  я  почав  відчувати  незрозумілий  зв’язок  із  нею.  Що  могло  бути  між  нами  спільного:  жінка  без  віку  у  стильній  сукні  й  24-річний  пацан  у  пильному  взутті,  джинсах  і  в  футболці  з  чорною  вівцею?  Такий  вигляд  ми  мали  зі  сторони.  
               Марселіна  порадила  перейти  на  тіньовий  бік  вулиці  та  повернути  до  річки.  Далі  пішли  понад  водою.  В  темно-зелених  густих  водах  Провіденса  плели  історії  оксамитові  на  вигляд  водорості,  схожі  на  локони  мого  чарівного  гіда.  Види  навколо  ставали  все  більш  промисловими.  Починало  тхнути  рибою.  Ми  опинилися  в  доках.  Тут  стояло  кілька  великих  суден  і  човни.  Над  одним  корабликом  довбалися  брудні  мужики.  Все  це  якось  не  в’язалося  з  харчевнею.  Я  попитався  про  ресторанчик.  Марселіна  повела  головою  в  мій  бік.  Сонце  сліпило  їй  очі.  Жінка  прошепотіла:  «Поряд.  Ходімо».  Вона  повернула  до  темного  вузького  проходу,  який  важко  було  помітити,  якщо  про  нього  не  знаєш.  У  цій  каналізації  мене  почали  охоплювати  різні  підозри,  та  зупинитися  я  вже  не  міг  –  майже  біг  за  стрімкою  Марселіною.  Мускусний  запах  тут  посилювався  та  вводив  мене  в  оману.  Здавалося,  ніби  я  опинився  в  лігві  алігаторів.  У  тунелю  не  було  кінця,  проходів  же  виявилося  настільки  багато,  що  в  мене  замигтіло  в  очах  та  заболіла  голова.  Дівчина  не  оберталася  і,  здавалося,  ще  прискорилася.  «Почекай…»,  -  тільки  й  встиг  вимовити,  а  оскільки  нормального  повітря  в  моїх  легенях  не  лишилося,  я  зомлів.
+++
               Ми  знаходилися  в  історичному  відділі  бібліотеки  Провіденса.  Ми  з  нею.  Я  готовий  був  роздерти  її  сукню  на  шмаття.  Вона  міцно  охопила  мої  стегна  сильними  довгими  ногами.  Рухалися  синхронно,  відкривалися  один  для  одного  без  сорому,  забувши,  що  з  користувачами  бібліотеки  нас  розділяє  всього  кілька  рядів  книжкових  полиць.  З  частотою  рухів  збільшувалася  й  кількість  томиків  багатовікової  історії  міста  у  нас  під  ногами.  Її  близькість,  розсипані  по  плечах  локони  в  бібліотечній  темряві,  наш  спільний  запах  змушували  мене  божеволіти.  Моя  спітніла  спина  відчула  жар  її  руки,  а  потім  приємну  прохолоду,  наче  я  опинився  у  воді.  Прохолода  повільно  ковзала  по  плечу,  пестила  вухо  й  щоку  і  лише  краєм  ока  я  помітив,  як  товста  зелена  щупальця  з  присосками,  востаннє  потершись  об  моє  обличчя,  стрімко  подалася  вперед  та  вчепилася  за  дерев’яний  бік  однієї  з  полиць.
+++
               Слава  Богу,  я  прокинувся!  Дякую  тобі,  Боже  всемогутній!...  Я  сидів  за  столом,  на  якому  стояла  тарілка  з  гарячим  сніданком  та  лежали  прилади.  Поруч  з  тарілкою  знаходився  мій  фотоапарат.  Марселіна  мовчки  наливала  вино  у  келихи.  Офіціант,  більше  схожий  на  висушену  рибину,  а  не  на  чоловіка,  стояв  далі,  зминаючи  в  руках  бруднуватого  сірого  рушника.  Машинально  моя  рука  подалася  за  виделкою,  і  тут  я  зрозумів,  що  обидві  руки  прив’язані  до  стільця.  «Що  тут  коїться?»  Марселіна  перехопила  мій  погляд.  «Так  буде  краще»,  -  сказала  вона  чи  то  вголос,  чи  то  подумки,  але  я  її  відповідь  почув.  
Звісно,  я  почав  репетувати.  Всі  питання  та  звинувачення,  які  стосувалися  «дивного  місця»  і  «спроби  викрадення»  їм  буквально  прокричав.  Вираз  облич  моїх  мучителів  не  змінився.  Марселіна  лишила  графин  з  вином  на  столі  та  підійшла  до  мене.  До  неї  підбіг  рибомужик  зі  стільцем.  Жінка  сіла.  Її  лице  навпроти  мого.  Вона  зітхнула:

- Я  сподівалася,  що  ти  бодай  крихти  якісь  згадаєш.  Що  ж,  і  це  приміщення  тобі  нічого  не  нагадує?

               Я  покрутив  головою.  Старі  столи,  сирі  стіни  з  незрозумілими  орнаментами.  Навпроти  мене  в  стіні  стирчав  великий  зелений  камінь.  Ще  був  прохід  в  інше  приміщення,  де  щось  булькало  та  гарчало.

- Я  з  королівської  родини,  -  продовжувала  моя  дивна  мідноволоса  оповідачка.  –  Не  звідси.  Не  з  іншої  країни.  З  далеких  зірок.  Мій  рід  панував  на  Землі  ще  задовго  до  появи  людей.  Не  дивися  на  мене,  як  на  божевільну,  рідний…  Якими  ж  ми  були  досконалими,  вільними…  Ми  були  богами.  Після  того,  як  Ктулху  відправився  на  тривалий  спочинок  разом  із  затонулою  Атлантидою,  багато  хто  з  нас  теж  поснув  до  нових  часів,  деяких  винищили  люди  (стикаючись  з  незрозумілим,  вони  дуже  агресивні),  а  деякі  лишилися  чекати  на  його  пробудження,  як  от  ми.
- Божевільна!  Розв’яжи  мене,  сучко!

               Марселіна  доторкнулася  пальцями  до  моєї  щоки.  Я  відвернувся,  борючись  з  бажанням  плюнути  їй  в  обличчя,  але  знову  до  мене  повернулося  відчуття  тісного  зв’язку  з  нею.  

- Ми  чекали  й  чекаємо,  рідний.  Я  і  ти.  Інші.  Навколо…  Це  залишки…  поклоніння  нам.

               Вона  показувала  на  написи  на  стінах  та  зелений  камінь.  Мої  очі  почали  вилазити  з  орбіт.  Мікроскопічні  судини  тріскалися.  «Що  ця  зараза  дурна  верзе?»

- А  те…  (вона  немов  би  мене  чула),  що  нам  судилося  бути  разом  впродовж  багатьох  наступних  тисячоліть.  У  світі  людей,  де  ми  й  зустрілися,  нам  вдалося  адаптуватися.  Різні  оболонки.  Я  зберегла  для  тебе  свої  локони.  Вони  майже  такі,  як  і  були.  Я  зберегла  ще  дещо…
- Замовкни!  Через  тебе  я  збожеволію!
- Згадай,  коханий.  Це  людське  слово  –  «кохання».  Незрозуміло,  що  воно  означає.  Глибину  нашої  любові  можна  тільки  відчути  і  в  мене  є  підтвердження  тому…

               Сил  слухати  її  в  мене  вже  не  було,  тому  я  просто  дивився  в  гарні  очі  Марселіни,  проклинаючи  свою  мрію  завітати  в  місто  «провидіння».  Гарчання  в  сусідній  кімнатці  ставало  все  сильнішим.
               Вона  різко  встала  зі  стільця  й,  не  дивлячись  на  офіціанта,  наказала  йому  розв’язати  мені  руки.  Той  тупо,  з  острахом  глянув  на  мене,  але  послухався  свою  хазяйку.

- Я  хочу,  щоб  цей  сніданок  ти  розділив  ще  де  з  ким.  Поснідаємо  втрьох.  Та  розв’язуй  же!  Нічого  не  станеться,  -  останні  слова  призначалися  для  німого  рибомужика.  

               Марселіна  продовжувала:

- Як  ти  пам’ятаєш,  ми  з  різних  кланів.  Нам  заборонялося  любити  один  одного,  та  ми  ризикнули.  Нас  розлучили,  коли  дізналися,  що  можуть  бути  непередбачувані  наслідки  для  світу…  Вже  давно  немає  тих,  хто  забороняв.  Тож,  знову  вільні…  У  людську  еру  подібні  нам  жили  в  різних  куточках  планети.  Ми  ж  побачили  один  одного  у  Провіденсі.  Це  місто  підходило  нам  якнайкраще:  клімат,  вода,  можливість  переховуватися  тут  –  під  землею,  жити  паралельними  життями.  Навіть  нові  оболонки  не  гнітили.  

               Було  помітно,  що  Марселіна  розхвилювалася.  Вона  би  і  заплакала,  якби  вміла.  Паскуда.  Чому  ж  я  відчував,  що  вона  мені  потрібна?

- Принеси  його,  -  жінка  зверталася  до  рибоподібного  офіціанта,  який  так  і  не  встиг  доторкнутися  до  мотузок  на  моїх  руках.  Зате  я  їх  постійно  смикав.

                 Він  відвернувся  від  мене  та  пошкандибав  до  іншої  кімнати,  де  щось  скреблося,  хлюпало,  хрипіло.

- Ти  був  позбавлений  пам’яті  багато  років.  Ти  блукав  та  жив  деінде.  Я  ж  вимушена  була  чекати  тут,  знаючи,  що  відчуєш,  згадаєш  та  повернешся.  У  нас  для  цього  завжди  є  сни.

                 Я  важко  дихав,  косячись  на  прохід,  в  якому  зник  офіціант.  Відьма  продовжувала:

- Ми  зберігаємо  це  в  таємниці.  Він  народився  слабким.  Потім  все  змінилося.  Він  єдиний  у  своєму  роді,  з  дивовижними  можливостями,  він  дорослішає,  росте…  наш  новий  бог.  Ми  знову  повстанемо.

               Мене  ледве  не  вивернуло.  Тіло  пішло  судомами.  Я  схопився  разом  зі  стільцем  і  одразу  ж  сів.

               Риболюдина  у  великому  золотому  сосуді,  вкритому  написами  інших  цивілізацій,  котила  до  нас,  як  на  таці,  велику  земноводну  потвору,  яких  ніколи  не  існувало  на  цій  землі…


+++
               Далі  я  пам’ятаю  себе  зі  сторони.  Бачу,  як  розбиваю  стілець  об  стіну.  Щось  кричу.  Брудно  лаюся.  Вони  обступають  мене  колом.  Справа  –  Марселіна,  зліва  –  її  німий  прислужник,  по  столу  повзе  до  мене…  повзе  до  мене  вирод…  її  дитинча.  Я  наказую  йому  триматися  якнайдалі  від  мене,  але  воно  невблаганно  наближається,  дивлячись  на  мене  десятками  маленьких  очей,  витягуючи  всі  думки  з  моєї  голови,  виблискуючи  зроговілими  пластинками  на  хребті,  лишаючи  після  себе  ріки  зеленого  слизу  і  мускусний  запах.  Воно  розхитується,  хрипить,  тягає  свої  шмарклі,  на  кінчиках  кожної  щупальці  гострі  як  леза  кігті,  що  деруть  стіл  під  час  пересування.  Зі  сторони  я  бачу,  як  мене  нудить  від  цього  видовища.  Я  безсилий  щось  зробити.  Воно  трохи  бариться,  мов  перед  стрибком,  а  потім  накидається  на  мій  вже  охололий  сніданок,  жеручи  його  разом  з  тарілкою.  Хапаю  зі  столу  фотоапарат,  засліплюю  «нового  бога»  спалахом,  чую  пронизливі  крики  Марселіни  й  біжу  в  напрямку  виходу,  який  має,  має,  має  десь  бути.  Двері  не  зачинені.  Я  з  відчаєм  усвідомлюю,  що  не  був  полоненим,  але  думати  зараз  боляче,  думати  не  виходить  та  й  немає  часу.

               Несуся  смердючою  каналізацією,  повертаю,  куди  повертається,  падаю  безліч  разів  у  темні,  мов  нафта,  води  Провіденса,  здається,  дзюрю  в  штани,  але  це  не  важливо…  Після  того,  як  минає  ціла  вічність,  вибираюся  у  місто.  Тремчу.  В  руці  абсолютно  цілий  фотоапарат.  Футболка  з  чорною  вівцею  стала  абсолютно  чорною.  Сліпуче  сонце  міста  «провидіння»  мене  дезорієнтує.  Не  бачу  доків,  кораблів,  промисловості…  Тут  зелень,  каміння…  Ледь  не  натикаюся  на  великий  камінь  і  розумію,  що  стою  посеред  кладовища  Суон  Пойнт,  яке  сотні  разів  бачив  на  фотках  в  Інтернеті.  Сідаю  на  чиюсь  могилу  й  хапаюся  за  голову.  Зараз  мене  заарештують  як  бомжа.  Господи,  хоч  би  мене  заарештували.  Треба  все  розповісти  комусь,  поки  не  схибнувся.  Я  хочу  в  Україну.  Працювати,  жити.  Напитися.  
                 Поліцейських  поблизу  немає.  Підіймаюся  з  могильного  каменю,  досі  в  шоці,  проходжу  мов  зомбі  біля  цілого  ряду  білесеньких  камінчиків,  прямуючи  до  виходу  з  цвинтаря  з  думкою,  що  тут  під  землею  ціла  низка  тунелів  і  невідомо,  куди  ще  вони  ведуть  та  хто  в  них  живе.  Мені  одразу  привиділися  полчища  потвор,  каналізаційних  викидней,  які  заполоняють  спочатку  штат  Род-Айленд,  а  потім  і  увесь  світ...  Розгублено  оглядаюсь,  зустрічаючись  поглядом  з  написом  на  одній  з  могил:  I  AM  PROVIDENCE*.  Стискаю  кулаки  та  щелепи.  Це  була  найбільш  вражаюча  екскурсія  в  моєму  житті,  і  я  зараз  стою  перед  могилою  того,  хто  в  своїх  оповіданнях  не  вигадав  ані  слова.  

+++
                 Вже  в  автобусі,  що  віз  мене  до  аеропорту  (в  кишені  брудних  джинсів  разом  із  мокрим  паспортом  знайшлися  долари  –  150,  невідданих  Марселіні  -  на  нову  футболку  та  проїзд),  я  розплакався.  Не  тому,  що  загубив  картку  і  поки  не  встиг  її  заблокувати,  не  тому,  що  знайомий  замовив  мені  квиток  на  літак,  як  останньому  волоцюзі,  не  тому,  що  я  пережив  те,  що  пережив.  Якщо  пережив…  Адже  в  якісь  хвилини  виникали  сумніви,  і  вони  змушували  мене  повірити  у  власне  божевілля.  Нехай  би  так  і  було,  тільки  в  моїй  потрощеній,  затертій  пам’яті  з  купою  білих  плям  проявився,  як  фотографія,  один  спогад…
 
               …ми  знаходилися  в  історичному  відділі  бібліотеки  Провіденса.  Ми  з  нею.  Я  готовий  був  роздерти  її  на  шмаття.  Медуза  міцно  охопила  мене  довгими  щупальцями,  стисла  й  поводила  себе  так,  мов  хотіла  поглинути  моє  тіло.  Рухалися  синхронно,  відкривалися  один  для  одного  без  сорому,  забувши  про  оболонки,  забувши,  що  з  користувачами  бібліотеки  нас  розділяє  всього  кілька  рядів  книжкових  полиць.  Її  близькість  в  бібліотечній  темряві,  розсипані  по  пружній  та  вологій  від  слизу  плоті  змієвидні  відростки,  які  спадали  з  її  голови,  наш  спільний  запах  змушували  мене  божеволіти.  Навіть  моя  луска  на  спині  тремтіла,  відчуваючи  доторки,  жар,  а  потім  і  приємну  прохолоду,  наче  я  опинився  у  воді.  Щупальця  повільно  ковзали  по  броні,  по  місцях,  де  шкіра  була  більш  тонкою.  Десятки  моїх  очей  побачили,  як  Марселіна  подалася  вперед  та  вчепилася  за  довгі  гребінчасті  пластини  на  моєму  хребті.  Я  вже  знав,  що  в  цю  мить,  тут,  у  Новій  Англії,  ми  зачали  дитину.  Могутнього  бога  для  наших  старих  богів  і  для  цього  досить  молодого  світу…

               …на  наступній  зупинці  я  вийду  з  автобусу.  Висотки  надсучасного  центру  Провіденса  вдягатимуть  фіолетові  неонові  корони.  Більше  не  плачу.  Не  боюся.  Немає  сенсу  переглядати  знімки,  які  зробив  під  час  втечі.  Немає  сенсу  дивитись,  якою  на  них  вийшла  Марселіна.  Я  і  так  знаю.  Піду  додому.  Скоріше.  Нормально  поснідаємо  чи  вже  повечеряємо.  Вона  так  довго  на  мене  чекала.









I  AM  PROVIDENCE*  –  дослівно  «Я  –  провидіння»;  напис  на  могильному  камені  американського  письменника,  «батька  жахів»  Говарда  Філіпса  Лавкрафта.  Пам’ятник  знаходиться  на  кладовищі  Суон  Пойнт,  Провіденс,  Род-Айленд,  США.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666687
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.05.2016
автор: Олена Мальва