Весняне пробудження Івано-Франківської Сотки

Івано-Франківська  Сотка
Купається  у  весні,
Довкола  розлились  нотки
Осонцені  голосні!

Івано-Франківська  Сотка  нарешті  проснулась.  Усміхається  весні,  пригортається  до  перехожих,  возносить  аж  до  неба  дивовижні  мелодії  свого  пробудження.  
Он  поміж  люд  висипала  свої  зернинки  тонкоголоса  скрипка.  Дрібненькі-дрібненькі,  аж  душа  підставляє  свої  пригорщі,  аби  дісталося  найбільше.  Довкола  скрипаля  зібрався  натовп,  зачудовано  слухає,  дивиться,  як  той  віртуозно  виплітає  смичком  мелодійні  узори.  Як  у  такт  мелодії  підстрибують  його  плечі,  пританцьовують  ноги.  Час-від-часу  він  задоволено  посміхається  –  бо  щасливий.  І  дарує  щастя.  
Трохи  далі,  де  скрипкове  відлуння  остаточно  губиться  під  кронами  молодих  декоративних  кленів,  стоїть  юнак  у  картатій  сорочечці.  Ніби  від  вітру,  його  тоненька  фігурка  гнеться  то  в  один  бік,  то  в  інший.  Здається  ще  трішки  і  випустить  із  рук  свою  гітару.  Найнижчі  ноти  за  мить  стишуються  до  ледь-чутного  бринькання,  а  за  мить  барабанна  перетинка  вуха  мало  не  лопає  від  пронизливого  вереску  струн.  Перехожі,  видається,  щонайскоріше  хочуть  оминути  се  джерело  голосної  какофонії.  Тільки  кілька  фраєрів  хвацько  піддригують  у  такт  гітарі,  чи  то  у  такт  вітру,  котрий  на  всі  боки  нахиляє  тонку  фігурку  енергійного  гітариста.
У  центрі  Івано-Франківської  Сотки,  щораз  привертає  увагу  її  одвічний  символ  –  вже  далеко  немолодий  чолов*яга,  котрий  вперто  чіпляється  до  всіх:  «Пане,  дайте  пару  копійок».  Чоловіки  роблять  вигляд,  що  його  не  помічають.  Гості  міста  інколи  вибовкують  щось  погрозливе,  або  просто  образливе.  А  молоді  панянки  і  статечні  пані  намагаються  якнайдалі  його  обійти,  аби  не  почути  «Але  й  файну  с…ку  маєш»…  На  щастя,  шум  сотень  і  сотень  кроків  поглинають  решту  слів,  котрі  навздогін  панянкам  виплескує  чолов*яга,  і  обривки  фраз  непривітних  відповідей  тих  же  панянок  і  пань.
А  на  двох  початках  Сотки  вправляються  у  грі  ще  два  музики.  З  того  початку,  звідки  плинуть  у  гості  до  Франківська  покутяни,  всівся  на  лавочці  химерний  дідок  і  безжально  мордує    благеньку  скрипочку,  котра  йому,  певно,  дісталась  у  спадок  від  якогось  талановитого  нащадка.  Жодна  нота,  вистругана  смичком  сего  чоловіка,    не  попадає  в  такт  і  тільки  крайно  глухий  чи  до  тла  затолочений  слонами  хлоп,  не  почує  безкінечного  фальшу.  Та  ще  й  з*являється  відвертий  сумнів  щодо  новоявленого  скрипаля  –  хто  він  узагалі?  Адже  червоний  ніс  і  подекуди  нескоординовані  рухи  свідчать  скоріше  не  про  артистичність  і  злиття  зі  своїм  музичним    інструментом,  а  про  намагання  випросити  хоч  пару  копійок  на  опохмиляння…
Зовсім  іншу  картину  можна  заспостерегти  на  другому  початку  Сотки  -  тому,  що  від  центру.  Тут  серця  перехожих  блаженно  закутуються  у  перину  найвіртуозніших  нот  саксофона.  Тремка  мелодія,  здається,  збурює  все  довкола.  Жодна  людина  не  проходить  мимо,  аби  хоч  на  мить  не  зупинитись,  пірнувши  у  дивне  марево  звуків.  Це  марево  пташкою  злітає  догори,  потім  ,  натішившись  крутими  піруетами,  безсило  падає  на  віття  кленів,  стишено  пригортається  до  вікон  будинків,  до  кольорових  стін.  І  навіть  вітер  боїться  дмухнути  зайвий  раз,  аби  не  сполохати  тої  дивини.  Он  заліз  на  вершечок  і  накручує  кучері  двом  стареньким  липам,  що  неподалік  спинилися  у  блаженному  спогляданні  дивного  пробудження  Івано-Франківської  Сотки.

Квітень  2016  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666227
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.05.2016
автор: Леся Геник