Розвітла яблуня, в моїм саду,
Тож я до неї, спішу, обійму,
Згадала тата, як з ним садила,
Під стіл пішком, ще тоді ходила.
Ось і приїхала до красуні,
І поклонитись землі-матусі,
Яблуньки поруч, є і старіші,
Стовбури в шрамах, досить темніші.
У рядку бачу, їх зростає сім,
Їм дуже гарно і затишно всім,
Це ж, як народжувалося дитя,
Садили дерево, щоб майбуття,
Було привітним, світлим, щасливим.
Як доглядати за ними знали,
Адже батьки, з дитинства навчали,
Байдики бити, не прийшлося нам,
Але той спогад, мов на душі шрам.
Як сухо, треба добре полити,
А воду ж важко було носити,
Хоч і сльозину, вмить струшу нині,
Та все ж втішаюсь я цій хвилині,
Тож деревця доглянуті були,
Бо шанували, їх любили ми.
Дивлюсь на яблуню, помилуюсь,
Чому не знаю, надто хвилююсь,
Бачу цвіте, радіє зі мною,
Під серцем щем, вмиюсь сльозою.
Така ж гарненька, не відпускала,
Вона ж мене, нині зчарувала,
Я з нею буду стрічати свято,
Часу до старості, ще багато.
Щоб у садочку вдвох порадіти,
Як ми маленькі, в той час ще діти,
Зігріє яблунька душу і серце,
Я вдома, тут, рідненьке озерце,
Тож втіха, щастя укотре ловлю,
Садочок милий, всім серцем люблю.
01.05.2016р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663554
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.05.2016
автор: Ніна Незламна