Моя неозоросте, озерним плесом
Вистигни на серці.
Та відпусти днювальні межі,
Нічні не дозволи й тортури милосердь.
Як необхідність визріє світанком,
Так ти прикинешся добою.
Так я навіки поза часом,
Бо він вколов мене сум’яттям
І спроневіренням жали’в.
І я поневіряюся між датами,
Містами, оберегами
Із віршів, між сотнями
Облич, які усі-в тобі,
Та все одно тебе я не згадаю,
І в натовпі не роздивлюсь.
Твої слова-то океан відтятих рим.
Нарешті лине сяйвословом
Твоя душа до берегу без прозирань.
Я ж-адресат чужих відлунь
І тілесних мерехтінь.
Вони розтратою зі смерті
Вилущують в мені
Зерня’ скорботи.
Та плинеться до безімень,
Та стягом стане мовна стрічка
Наших молитов, псалмів, євангелій.
У нас не вірять, бо ми-неканонічні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662793
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2016
автор: Олена Ганько