ОДИНОКІ БАТЬКИ

Мене  життя  побило  і  не  раз,
Бо    мріяв  вознестися  я  високо,
Як    в  синім  небі  зупинився  час,
Лишив  батьків  на  старість  одиноких…

Забув,  як  проводжали  у  життя,
Навчали,  як  у  світі  треба  жити,
Що  буду  для  батьків  завжди  дитя,
І  як  то  страшно,  як  лишають  діти…

Роки  минали,  сяяла  роса,
Батьки  у  серці    грілися  моєму,
Вже  посивіла  мамина  коса,
А  я  летів  у  просторі  своєму.

Батьків  не  стало  -  мертва  тишина
Окутала  мене,  з’явились  сльози.
Спустивсь  на  землю,  та    височина
Розлукою  нагадує  морози.

Лише  тоді  ,  коли  я  сам  на  сам,
Щебечуть  вдалині  малі  внучата,
Пригадую  політ  у  небесах,
І  згадую  постійно  маму  й  тата.

І  сльози,  сльози,  що  тепер  від  них,
Мого  плачу  не  бачити  й  не  чути,
Тепер  я  б  не  залишив  їх  одних,
Та  вже  батьків  назад  не  повернути.







адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662396
Рубрика: Присвячення
дата надходження 27.04.2016
автор: Віталій Назарук