Сивина – не присуд.
На деревах з бруньок розгорнулись листки
Ніжна зелень аж погляду люба!
Подивився у люстро: а вже не такий,
Ні постави, ні міці, ні чуба…
По садку, між дерев піднялася трава,
А по ній, - ніби сонечка, - квіти.
Хай в наносах зими вже моя голова,
Та на серці не осінь, а літо.
Знаю, прийде колись золотий листопад
Задощить сірим сумом, заплаче.
Це ж коли іще буде?! Нащо сумувать?
Не жури собі душу, козаче!
Не було ще нікому дано два віки,
Як один - безперервно прожити…
Дякуй Богу за те, що ти мав дві руки
І що вмів ними гарно трудитись.
Ще й донині: за те, що на совість робив,
Під час зустрічі дякують люди.
Якщо втратив назавжди що мав та любив,
З тим змирись. Вороття вже не буде.
А твій шлях ще в’юнить, ще можливі жита
У яких щастя стежечка в’ється.
Може стрінеться в них, покохається та,
Яка в долю від Неба дається.
Тож, козаче, у люстро дивись, але знай:
Сивина – ще не присуд для суму.
В золоте своє серце надію сприймай
І про втрати минулі не думай!
25.04.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661959
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.04.2016
автор: dovgiy