[i][b]Продовження[/b][/i]
(початок http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658833 )
***
Свого весілля Соня добре не запам’ятала. Стас заледве кілька разів
приводив новоспечену дружину до тями. І ніяк не міг зрозуміти, що сталося. А
вона вперто час від часу норовила впасти на підлогу без свідомості.
Весільні гості, помітивши недобрий стан молодої, почали між собою
перешіптуватись, що, певно, вагітна. І доки завили молоду, пильно стежили за її
фігурою, прикидали, на якому місяці.
Серед гостини на вулиці затялась бійка, чулися крики, але все
напрочуд швидко стихло. Ніхто й не помітив хлопця, що намагався прорватися
до святкової зали, ніхто не помітив, як двоє друзів його заледве відтягли до
темно-синього «жигулі» і повезли на зустріч нічому вітру.
Тільки Соні в той момент стало нестерпно зле і дві великі сльози
скотилися на кришталеву долоню фужеру…
***
Останні дні літа збігли так швидко, наче їх хтось підганяв невидимим
батогом. Наче осені вже було несила стримуватись і вона одуріло виганяла усіх
серпневих ластівок за межу свого обійстя. Вересень зарядив такими дощами, що
годі було висунути носа на вулицю. Вітер безжально обривав листя з пишних
перук дерев і жбурляв ними на всі сторони.
Вадим не бачив нічого навкруг себе. Його єство перетворилось на
великий клубок болю. Він сам став наче вітер, що ніяк не знайде собі місця,
не втишить свого безталанного виття.
- За що ж ти зі мною так?! За що?! Ох, Соню… Сооооонююююю…
***
Якби ж ми вміли осягнути наперед все те, що під силу зрозуміти багато
пізніше. Коли у серці оселяється мудрість, коли в душі розквітає терпіння і
намагання побачити глибше, аніж те, що безвільно плаває на поверхні.
Якби ж то Сонька не почула тоді Зосьчиного:
- Вадим? Той чорнявенький з Короля Данила? Так він страшенний
бабій! Ти б знала, Соню, скільки він дівчат кинув! Ти б знала, скільком серце
розбив! Пограється-побавиться – а потім перед хлопцями глумиться…
Якби не вчула Соня цих слів, то б не чекала від Вадима на кожному кроці
підступу. Не гадала б, що він не нині-завтра збирається її кинути на
посміховисько, як багато інших дівчат. Не вигадувала б як він потім буде
вихвалятися новою потіхою. Тоді б, зрештою, у Соньчиній голові не визріла
думка, як провчити його.
А тут ще й Стас із своїм освідченням навернувся так вчасно, несподівано і
так безчасно вчасно…
***
Призахідне літо знову і знову бентежить Софіїне серце. Ніяк не
заспокоїться воно, відлунює далеким ехом минулого, роздражнює спогадами аж
до невтримної сльози. В такі хвилини жаль за скоєне колись не дає спокою
жінці зараз. Буває, вона гірко плаче. Подумки просить вибачення. Бо не хотіла.
Так… Не вміла тоді дивитися в очі і бачити душу. Не задумувалась, що після
будь-якого вчинку залишається ще й життя.
Та минулого не вернути, не змінити… Відпусти його Соню. «Відпусти
його, Сонечко» - нашіптує серпневий вітерець.
«Соню-сонечко-соню-сонечко-соню-сонечко» - раз-по-раз підхоплюють
шепіт вітру маленькі сиві пташки, які ще трохи – і полетять у вирій.
[i]Березень 2016 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659262
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.04.2016
автор: Леся Геник