[b][i](Іринці С.)[/i][/b]
- Ти – наче сонце. Ти – моє Сонечко. Соня. Соня-Сонечко. Соня-Сонечко… – наче співаючи, виговорював кожне словечко Вадим.
І навіть, залоскотані літом пташки, стишувались, аби підслухати, аби навчитися тому чарівному «соня-сонечко-соня-сонечко-соня-сонечко».
А Соня й справді сонечко. Вона – вогник. Чи ні, не так – вона донечка Сонця, його грайливий промінчик, що спритно застрибує у серця хлопців і там розводить вогонь.
Он і Вадим весь горить від того вогню. Та так, що мало не згоряє до тла. При кожній зустрічі ледь стримується, аби не впасти перед Сонею на коліна і благати її навік стати тільки його Сонечком...
***
Соня дуже любила свою колежанку Зосю. Вони чи не з того часу, як навчились ходити, бавились на одному подвір’ї. Потім ходили в один садочок, потім до одного класу і навіть на багатьох уроках сиділи разом. Дороги розійшлися тільки по закінченні школи. Та й то не так, аби аж зовсім. Бо кілька разів на місяць дівчата мали змогу зустрітися і, як у школярські роки, поділитися одна з одною найсокровеннішим.
От і цього разу вирішили прогулятися надвечірнім сквером, поласувати чоколядового морозива, посидіти на парковій лавочці, послухати голосистих пташок, які співали над вечір особливо лунко, бо відчували – ще трішки і покличе вирій.
- Зосю, чуєш, Зосю, ти знаєш, а я таки зустрічаюсь з Вадимом… - почала розмову Соня, коли дівчата знайшли одиноку лавочку під старенькою липкою і затишно вмостилися на ній.
- З Вадимом?! – аж підплигнула Зося. Та за мить втамувала емоції і вже спокійнішим тоном додала. – Ха, а ти вже й забула, що я тобі говорила за нього. Дурна ти, Соню!
Соня ж у відповідь лише загадково посміхнулась:
- Не дурна, Зосю, не дурна. Слухай, що я придумала…
І дівчата почали пошепки перемовлятися, час від часу засипаючи надвечірній парк зернинами дзвінкого дівочого сміху…
***
Літній вечір п’яно лоскотав ніздрі пахощами перестиглих серпневих трав, бавив вухо ласкавим шепотом вітру у чубатих перуках вже ледь посивілих крон. Було тепло, так тепло, ніби лагодилось не до осені, а до Йвана чи Петра. Чи то може востаннє літо у такий спосіб хотіло побавити всіх закоханих, запам’ятатися їм до наступного року.
А молодих і справді на вулиці висипало незліченно. І там, і там чулися дзвінкі голоси, подекуди співи, сміх, радість – бо літо, бо молодість. Такі вечори гріх марнувати на непам’ятне.
Не марнували цей вечір і Соня з Вадимом. Зустрілися близько восьмої години, відвідали прем’єру нового фільму у місцевому кінотеатрі. Потім випили кави, купили морозива, на ходу заскочили у трамвай. Сміх, веселість, любов… Любов?
- Соню, я не хочу йти на Сашкове весілля без тебе. Я скажу йому, що прийдемо разом, добре? Він – мій друг, зрозуміє… – Вадим намагався зазирнути в очі коханій, та несподіваний поворот трамвая мало не відкинув його аж до дверей.
Соня ж у ту мить перемінилася на обличчі. М’які риси раптом загострились, а в очах зблиснув недобрий вогонь. Але то була тільки одна коротка мить і, коли Вадим знову відновив рівновагу, Соня кокетливо посміхалась, облизуючи солодкі від морозива губки.
Пізніше, коли дівчина вже прощалася з хлопцем біля свого під’їзду, цей недобрий зблиск знову спалахнув у її зіницях. Кілька разів твердо повторила:
- Іди, Вадиме, на Сашкове весілля сам, іди. Ти ж дружба. А мені не пасує. Дружка плакати буде.
Коротко засміялась і, вирвавшись із обіймів хлопця, прудко заскочила у пащеку чорного під’їзду. Вадим аж стрепенувся. «Ніби проковтнула Соньку якась чорна потвора», подумав…
[i]
(Далі буде)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.04.2016
автор: Леся Геник