Лежала старенька вже ледве притомна,
Скалічена страшно своїми ж дітьми.
Для неї знайшовся шматок у куми,
Та діти той шмат угребли безсоромно.
Ніхто вже не дасть копійчину на милість
Бо лине усе в золотий унітаз.
Хіба схаменеться хто хворий на сказ?
Та, може ж не всі діточки показились.
Невже працьовитих немає в родині,
Лише пацюки, що чатують шматки?
Та що ж ви, на бога, за люди такі?
Чи кожному жити лише по годині?
Навіщо ви змалку греблись на горище?
Наїстись, напитись, зійти на лайно?
А далі? А потім? Отож бо й воно.
Життя – в золотий унітаз. І навіщо?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657196
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.04.2016
автор: kanan