Гей, увімкни музику гучно, баристо!
Я питиму каву на розі Федорова і Великої Васильківської,
Зі мною - дух мого рідного,
Рідного міста,
Я буду підспівувати, буду чемно поблискувати,
Гей, увімкни музику гучно, баристо!
Дух мого рідного міста знає мене малою
З розтертим по личку шоколадним морозивом — такою,
Заради якої не стали б нищити Трою.
Дух мого міста знає мене дитиною,
Яка шукала вулицями дива, тримаючи діда за руку. Дід і дива стали світлиною.
Дух мого міста знає мене зеленою, юною -
Я вигулювала перші свої підбори цими бруківками, дюнами,
Рожевій помаді раділа, замріяно губи кусала...
Тоді світла навколо вдосталь було, власного ж сяйва — чомусь замало.
Я швидко зростала, баристо! Надто швидко зростала...
Книги читала, слухала нашіптування літніх подруг,
Їхні секрети про подружні зради, таємні романи, домашні вистави,
Та добре запам"ятовувала, добре запам"ятовувала.
Мені ніколи не було страшно - легка і легкозаймиста,
Я цінувала нове й незнайоме, не любила аж надто яскраве.
От тільки мала, мабуть, забагато порожніх амбіцій,
День починала з ave.
Тепер шукаю музику, яка ляже до серця туристки у власному місті
Щоб пити її поволі з теплою кавою,
Допоможи мені в цьому, усміхнений друже-баристо,
Ти меломан - це я напевне знаю.
Отак і проходять повз мене та моє ла́те
Зіщулені під вагою любовного окрилення хлопці,
А ще – в кедиках та квітчастих шалях дівчата,
В яких по-особливому блищить волосся
У затяжному піке промінців надвечірнього сонця...
А я п"ю свій улюблений ла́те, - я люблю ла́те!
От тільки мелодії власної ніяк не знайду... Та й чи варто?
Серце невпевнено співає незнайому йому пісню.
Чи слів не знає? Чи щось його ззовні тисне?..
Чи, може, бракне мені відчайдушності й кисню?
І майже не залишилося марних амбіцій.
Чи зможу хоч раз так засяяти, як колись зелене моє серце сяяло..? Звісно.
Гей, увімкни музику гучно, баристо!
Я буду кавувати на розі Федорова і Великої Васильківської -
Якась із мелодій знов стане моєю - впізнаю, бо серце
Зрадіє, загубиться в ній, на шматки розірветься!.
Впізнаю, бо серце нечасто чомусь радіє,
Стигне без музики сонне вечірнє лате.
Тож, вмикай, баристо, зігрій надію -
А я зачекаю. Хоч, може, й не варто...
[youtube]https://youtu.be/9hZftgET4GI[/youtube]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655968
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2016
автор: Єлена Дорофієвська