Ти не знаєш, скільки років було тому старому,
який помирав біля твого дому,
хапаючись за серце від почутої на радіо звістки.
Легше думати, що двісті. Чи то пак триста.
Але ж у цій країні вже ніхто не слухає радіо?
Хіба водії грузових автомобілів, вимушені
жити у режимі
перпетуум мобіле,
аж поки не стукне двісті. Чи то пак триста.
І ніколи не знаєш, що вони везуть у своєму великому кузові
(котячі консерви, пральні машини, шкільні підручники,
автомобільні шини, золотовалютні резерви, а може, випадкові історії,
а їх зібрано чимало за років двісті. Чи то пак триста).
Цей старий падав, помираючи, на пожовкле листя
і вогку грязюку,
замурзавши руки, сорочку і незашнуровані черевики.
Він упав так без крику, тихо, як здута повітряна кулька.
А ти прочиняєш двері під’їзду,
здіймаючи у повітря це пожовкле листя,
і гадаєш, скільки він зібрав історій за років двісті.
Чи то пак триста.
І чи не лежать вони досі у його кузові між порожніх коробок,
наче розсипаний бісер.
15 серпня 2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653424
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 21.03.2016
автор: Софія Костицька