Я бачила солдата з печальними очима.
Він, мабуть, йшов додому, а думав про війну.
Хоч він і повернувся, хоча й побачить сина,
Хоч обійме дружину і обійме доньку,
Та він вже не забуде оті криваві ріки,
Які лились на Сході і ллються дотепер.
Він пам'ятає "гради", які в стару каліку
Перетворили землю, де ледве він не вмер.
Земля ця стогне й плаче, а з нею плачуть діти,
Які не дочекались ось так своїх батьків.
Ой, будуть проклинати оці "життєві квіти"
Того, хто українських губить вояків.
Солдат цей вже не зможе спокійно вночі спати.
Йому насняться друзі, що полягли в бою.
Він з ними поговорить, запросить їх до хати,
Але вони не зайдуть, вони тепер в раю.
Він буде цінувати кожну спокійну днину.
Він буде посміхатись від сонця та життя.
Але він не забуде холодну домовину,
В яку не одна сотня таких, як він злягла.
Солдат цей повернувся - тепер він буде жити.
А скільки ж їх лишилось іще на тій війні?
Яка тварина може отак прийти і вбити,
Дитину, чиї очі навіки вже сумні?
І хай хто що не каже, але ми маєм право
На помсту, на розплату за наших вояків.
Як вирішив хтось шляхом війни здобути славу,
То ми йому покажем з усіх, що стане сил,
Що ми не пробачаєм такі нелюдські вчинки,
Що "українець" - горде і вольове звання.
Ми на кістках ворожих влаштуєм ще поминки,
Із гопаком і сміхом до самого рання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653319
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.03.2016
автор: ЮЛІЯ