- Відступаємо! Відступаємо!- прокричав хриплим голосом майор Кононенко.-Всі назад!
Ігор біг до укриття, забуваючи пригинатися від куль і обступати міни. Він і думати забув про війну, він бачив лише окоп, до якого потрібно добігти, добігти живим. Поранений в руку і дивом уцілілий він стрибнув в окоп, де сиділо чоловік 20 разом з майором.
- Повертаємося до розташування по черзі, невеликими групами - командував вцілілими і зляканими солдатами Кононенко. Він був досвідченим військовим, з першого дня на фронті. Сам високий, з темним густим волоссям та великими і сумними сірими очима. Завжди багато жартував, а втім був найзагадковішою постаттю в роті, ніколи не дивився в очі при розмові, говорив коротко і по справі, завжди читав якісь книги і щось писав, ніколи не боявся йти в бій, а про його минуле не знало навіть керівництво. Імені Кононенка не знав ніхто, завжди зверталися до нього "товариш майор", сам він жартував, що загубив ім'я в одному з перших боїв. А взагалі добрий був вояка, справжній такий чоловік.
- Тепер третя група. Швидше, швидше!
Ігор поповз долаючи тупий біль у руці, ковтаючи пил і землю, вириваючи зелену траву, здавалося, він повз не до місця дислокації, а до життя. Так. Він хотів жити!Банальне бажання на війні, але Ігор боявся, що це бажання може виявитися проявом боягузливості. З дитинства він мріяв бути героєм, а тепер боявся визнати, що йому страшно. Що може бути гірше за душевні переживання?Навіть смерть не така болюча.
Ось нарешті й видніють прапори штабу й палатка медчастини. Ігор підхопився на ноги й біг чимдуж до своїх однополчан. Він не думав про руку, він шукав Олега. Вони разом навчалися в школі, жили в сусідніх будинках, людини ріднішої за нього Ігор не мав. А втім Олега ніде не було. Він сподівався, що той повернеться в четвертій групі разом з майором,тому пішов на перев’язку до медчастини. Рана пекла, нила, не давала рухатись. Йому було дуже боляче, але думки були не про рану, а про ту четверту, останню групу. Коли ж повернулася решта солдат разом з Кононенком Олега серед них не було. Пізніше Ігорю передали записник Олега - все, що від нього лишилося. Ще ніколи йому не хотілося так кричати від злості, від розпачу, від безсилля. Рік на фронті здався мізерним, в порівнянні з одним днем, в який було втрачено частину життя.
Після того як всі перев’язали рани, порахували втрати і вшанували пам’ять загиблих прийшов час вечері. Солдати зібрались разом, не було серед них тільки Ігоря.
- Де рядовий Мельник?- суворо запитав мойор Кононенко.
-А він у лісі, сидить біля поваленого дерева. Ридає там. Як баба, чесне слово!-і в палатці залунав регіт.
- Відставити розмови!- крикнув Кононенко - Їжте, поки гаряче.
Ігор сидів на стовбурі поваленого дерева, тримаючи в руках записник Олега, по його щоках невпинно котилися cльози. Раптом за його спиною почувся хрускіт гілок. Він підскочив з місця і побачив Кононенка.
- Рядовий Мельник, чому не з’явилися на вечерю?
- Винен,товариш майор!- тільки й зміг видавити з себе Ігор.-Дозвольте йти?
- Почекай. Сядь.
Він сів, майор сів поруч. Вони кілька хвилин сиділи мовчки, а тоді Кононенко запитав:
- Це його записник?
- Так.- намагаючись стримувати сльози, відповів Ігор.
- Знаєш, хлопче, це війна і місця для сліз тут нема. Тут щодня помирають сотні людей. І все це фіксує суха статистика. Тільки цифри. Війна-це не романтика і не героїзм. Війна-це боляче,це страшно, це жахливо. Але вона завжди неминуча. Знаєш чому?
- Чому?
- Тому що люди не вміють чути. Не розмовляти чи домовлятися, а саме чути. Тому й намагаються достукатися залпами гармат, кулеметними чергами. Так гучніше, так почують. Тільки чомусь гарматами кричать політики, а вуха закладає у простих людей. Але добре те, що війни мають властивість не тільки починатися, але й закінчуватися. І ця рано чи пізно закінчиться. А переможців і програвших розсудить історія. Вона назве винних, назве героїв, і головне, вчергове підсумує, що війна-це погано.
- То чому ж ви пішли на війну, якщо це так погано?
- Я йшов не на війну, я тікав від свого життя.
- Тікали від життя?Невже воно було таким жахливим, що війна здалася найкращою альтернативою?
- Виходить, що так... Пообіцяй мені, що нікому не розповіси те, що я тобі cкажу.
- Слово честі!
- Я був політиком. Носив діловий костюм, краватку. Говорив гарматами і не вмів слухати, а тепер ось опинився з іншого боку барикад, на фронті.
- Що ж сталося?
- Переоцінка цінностей, переосмислення життя. Я зрозумів, що вся діюча система безжалісна й несправедлива. Зрозумів,що з нею треба боротися. І щойно я почав противитись їй,як на моє життя почалося полювання. От тоді й вирішив,що якщо вже й доведеться померти,то краще тут,в боротьбі,від кулі чи снаряду,ніж вдома,отруївшись сніданком.
- Тобто більшу частину свого життя ви боретесь?
- Так. За краще майбутнє,за те,щоб люди почали говорити не кулями ,а серцем,щоб не тільки слухали,але й чули. І якщо в цій боротьбі доведеться загинути-я готовий. Але доки ще дихатиму-доти продовжуватиму справу. Я взагалі вважаю,що ти людина-поки борешся,поки можеш боротися. Імпульси боротьби породжують імпульси серця.
- Виходить,що все життя треба шукати ворогів,щоб з ними боротися?
- Ні в якому разі!Завжди треба боротися лише в ім’я чогось. І в житті,і на війні треба завжди пам'ятати заради чого ти дієш так,а не інакше,і тоді воно набуде сенсу.
Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Ігоря переповнювали емоції,він намагався осягнути все сказане майором,а Кононенко дивився кудись вдалечінь своїми сумними сірими очима.
- А чому ви нікому не називаєте свого мені?- тихо й невпевнено запитав Ігор.
- Чому...?Занадто багато болю воно принесло іншим. Занадто багато...
І вони знову замовкли. Невідомо скільки вони ось так сиділи,але обом здалося,що пройшла вічність.
- Гаразд. Ходімо,а то пізно вже-порушив тишу Кононенко.
І вони пішли до розташування,як старі друзі .Підійшовши до своєї палатки, майор повернувся до Ігоря і сказав:
- Йди хлопче, і пам’ятай, на війні немає місця для сліз. Справжній воїн має бути сильним.
Вони попрощались і Ігор рушив до себе, стискаючи в руках записник Олега. Проходячи повз медчастину, він помітив, що солдати скупчились навколо чогось і жваво щось обговорювали. Ігор підійшов поближче і оторопів: на ношах, з забинтованою головою, обпаленою формою і весь у землі лежав Олег. Побачивши Ігоря, він посміхнувся й вигукнув:
- О!А ось і ти!Ще й записник мій знайшов. Ну слава Богу!А то я вже думав йти за ним назад на поле бою. Там же рецепт маминих пиріжків записаний, як же ж тут на фронті без пиріжків?Без пиріжків ніяк.
І всі солдати засміялися так голосно, що сміх цей заглушив всі залпи гармат.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652063
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2016
автор: Вікторія Іщук