(Присвята Великому Кобзареві)
Терпів в кріпацтві, у тяжкій неволі,
Гіркі роки втекли в чужім краю.
Писав, молив для України долі,
Бо світ пізнав в пекельнім тім раю.
Зумів піднятись з темряви сліпої,
Пророком став, борцем за рідний Край.
Оспівував красу заплав Дніпрових,
Сади вишневі та зелений гай…
Вкраїну – неньку научав любити,
Козацьку волю гідно берегти,
Співучу мову – як без неї не жити?
Кривавий біль несуть віршів рядки…
Чомусь і з москалями не ведеться,
Постійно прагнуть обдурити всіх.
Від плачу Катерина вже сміється:
Віки минули – стерли в порох гріх…
«Кобзар» читаю й серце рве уява,
Неначе б’є на сполох вічний дзвін.
Тепер вже розумію в чому справа:
Тарас – між нами… В кожнім серці він!
Летять в майбутнє думи Кобзареві,
Любові й болю невгамовний рій –
І заповіт, щоб в сьогодення мреві
Зродились ті, хто втілить спрагу мрій.
І мудрими були в бутті важкому,
Щоб не цурались рідне берегти.
З цікавістю навчалися чужому –
В любові й правді люди всі – брати!
Це той Поет, один з усіх народів,
Що відродив народ! І є – Народ!
Що понад все кохався у свободі,
Бо знав – свобода вище всіх щедрот!
Питаю: світе, з книжкою якого
Поета йде солдат в свій смертний час?
Чиє ім’я для нього після Бога?
Відповідаю: це ім’я – Тарас!
9 січня 2015
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650111
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2016
автор: палома