Не вірю давно й відверто
В твою незрадливу душу,
Та жити з тобою мушу -
Така моя доля вперта...
Голубиш оту єдину,
З якою немає буднів,
Удвох вас не бачать люди,
Хіба що тебе... У спину...
Маскуєш скупу тривогу,
Аж серце твоє колотить,
В будинок, що ось, навпроти
Відносиш себе потроху...
І в міру чи поза межі -
Давно перейшов дорогу -
Ступаєш її порогом,
А в серці моєму - скрегіт...
Та вже визначайся... Люди
Все бачать. Ще скільки треба? -
До тебе волає небо,
Та ранком вона розбудить...
Підвівсь. Закурив цигарку.
Не знаєш вже що робити,
Бо серце твоє розбите...
І з хати пішов. Щось жарко...
- Дідусю, іди обідать,
Ми всі ось тебе шукаєм,
Й сусідка ота гукає...
Бабуся казала: підеш...
А він усміхнувся сиво:
Ходімо, дітки, до хати -
Я й так вже багато втратив...
Бабуся ж у нас красива...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649394
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2016
автор: Наташа Марос