Стежка до бабусі бігла напрямки через город, повз стару стодолу, ряд високих з розчепіреним в усі боки віттям слив, різко повертала біля куща смородини, змушуючи гальмувати підошвами та розсипати навсібіч хмари пилюки і далі, вже повільно, тягнулась повз старий тин й спинялась, заплутавшись у порічковому кущі. А він, рясно вкритий червоними гронами манюсінькіх намистин-ягід, так і манив зробити тут привал та перекусити з довгої дороги. Що ми з братом завжди і робили: плюхали тут же - під кущем - на сиру землю, відхекувались та зривали гіркуваті ягідки прямо ротом з нижніх гілок, пирскаючи час-від-часу смішками та задираючи один одного штурханцями.
Втім, наш бенкет тривав не довго. Раптом з тіні вистрибував бабин Кіт і, дряпнувши когось із нас за руку чи ногу (куди діставав у поспіху, з просоння), кидався через подвір”я, попід тин і далі - кудись у свої дикі простори, яких нам відркрити ніколи не вдавалось — надто вже прудко замітав він сліди своїми чотирьма лапами та довгим хвостом. Цей звір з родини котячих був дуже дивний - худий, довголестий, з короткою завжди скуйовдженою сірою шерстю і шаленим блиском у зелених очиськах. Він був справді диким: додому приходив раз у кілька днів, щоб поїсти та зализати рани, отримані в своїх кругосвітніх блуканнях. Причому їжу брав виключно з бабиних рук, тоді коротко лизькав її зморщені, земельного кольору довгі пальці і блаженно помуркуючи йшов під порічковий кущ — відсипатись. Тут і перетинались завжди наші з Котом дороги — ніхто не хотів поступатись вигідним місцем відпочинку.
Після сутички з Котом, заробивши кілька подряпин і геть втративши апетит, ми простували далі. А за кущем стежка, як за помахом чарівної палочки, перетворювалась нараз у красиву, гладеньку, вилиту бетонну доріжку. Справа ж тут зовсім не в паличці феї, а в татових руках (це він вимостив, щоб бабулі легше було ходити). Тільки-от баба Настуня цього нововведення так і не сприйняла. Щоразу, коли дід скошував траву, розсипала її ретельно по всій стежці, щоб сохла на сіно та бурмотіла при цьому: “Все подвір”я спаскудили, паршивці, скоро й билині вирости ніде буде!” Баба взагалі буркотуха була ще та. Сердита, худа і дуже вертлява, вона встигала так провернутись, що могла схопити одною рукою Кота за карк, коли він саме збирався шугонути зі стежки попід тин, а другою дати запотильчника нам з братом одночасно за те, що «Схарапудили бідну тварину...»
Баби Настуні боялись всі: я - вже віки бачивша дев"ятилітня відданиця; мій братик - малий білоголовий вітрогон з величезними, повними неба, блюдьцями замість очей; Кіт - безстрашний сам-по-собі-вічно-голодний-і-дуже-гордий-бродяга і, навіть, дід Федьо. Хоча, навідміну від бабулі, дід стежку любив. Любив тупцяти по ній, пахкаючи люлькою та вистукуючи закаблуком своїх скрипучих чобіт якийсь монотонний ритм; любив виточувати хатнього ножа, водячи боком леза по виступі на бетоні і видобуваючи при цьому такі надвисокі ультразвукові хвилі, що нам від них хотілося скреготіти зубами і струшувати невидимих мурашок, які розбігались по всьому тілу; любив... Дід взагалі любив! Все, що бачили його, прикриті кошлатими, густими бровами від сліпучого сонця та різкого вітру, теплі очі; все, до чого торкались його жилаві, вмілі руки; до чого тягнулось велике, добре серце.
По вечорах, коли мама залишала нас з братом у баби, дід варив токан. Він виймав з халяви велику дерев"яну ложку, брав з братрури чистий казанок, наливав у нього криничної води і починав чаклувати: сипнув кулачок кукурудзянки, дещицю пшеничної муки, дрібку солі, горстку того, пучку цього... Лишень ложка мелькала над казанком то зникаючи, то виринаючи з густої, апетитної пари, що клубочилась над кухнею. А ми сиділи у кутку на лаві втрьох - я, брат і Кіт - принишклі, голодні, втомлені денними пригодами та зачаровані дійством, що відбувалось у нас на очах. У вечірніх сутінках то спалахував, то притухав вогонь у печі; на стіні мерехтіли довгі тіні, страхаючи своїми загрозливими силуетами; у казанку смачно булькав токан; заспокійливо гудів дідів бас, що переплітався з бабиним пронизливим сварливим тоном; мирно сопів, несподівано присмирнілий в очікуванні своєї порції, Кіт...
Сонливу ідилію порушував раптово різкий квапливий цокіт каблуків - це мама проривалась повз чіпкі гіллячки порічкового куща та поспішала забрати нас додому. «Цок-цок-цок» - нетерпляче вистукувала вона свій призив, «час-час-час» - відлунювала нам її кроки стежка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648731
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.03.2016
автор: Мар’я Гафінець