Після прочитання вірша Наталі Баклай
"БАЛАДА ПРО СИЛУ СЛОВА"
Обожнюю творчість цієї мудрої жінки!!!
Тихий стук цей до нас вдосвіта,
Чоловік мені: "Відчиняю..."
"Вибачайте, а тут живе?.. " "Так,
То проходьте... А, може. чаю?..
Ви до нас о такій порі
Що привело? Я Вас не знаю...
Може, сплутали чийсь поріг?"
"Та ні, вибачте..." "Вибачаю..."
Чоловік посміхнувся криво -
Я зраділа, бо вже ревнує...
Не повірив у таке диво:
"Мабуть, вийду... Я поруч... Чуєш?.."
Подорожній пом'явсь похмуро,
Роздягнувся, присів скраєчку:
"Я не буду зчиняти бурю,
Бо по Ваше прийшов сердечко...
Попрочитував Ваші вірші
Й пожалів Вашу бідну долю
І приїхав... Не буде гірше,
Коли Вас заберу з собою...
Та не смійтесь. Я закохався,
Хоч не бачив. Тепер - тим більше...
Ось погоджуйтесь, я примчався
І кажу: Вам не буде гірше...
Вже наплакались, нажурились
І нічого чомусь не вийшло,
То ходімо, мені Ви снились...
І у мене стара є вишня..."
"Зачекайте!.." "А що чекати -
Я по Вас! Я серйозно! Згода?.."
"Дайте ж слово мені сказати,
Заспокойтесь, заради Бога!
Не сама я. Ото в кімнаті
Чоловік мій - усе нормально!..
Ми давно живемо в цій хаті
З Вами ж їхати - нереально!!!"
"От халепа! А я і справді...
Так написано ж... Душу рвали...
А я думав: нарешті! Мабуть,
Ви на мене життя чекали...
Та не грайтеся словом більше,
Бо мене аж температурить...
Я так думав: не буде ж гірше
І ніхто вже Вас не обдурить...
Вже ніхто не заставить плакать.
Я - любитиму Вас довіку
І куплю Вам шовкове плаття...
Може, кинете чоловіка?..
А який же я був щасливий,
Коли думав про Вас щоночі,
Затуляв від лихої зливи,
Мріяв глянути Вам у очі...
Що скажу я собі самому,
Чим надію свою утішу,
Що зроблю, як вернусь додому,
Буду знову читати вірші?.."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
"Може, досить вже примовляти
Ти, мов свататися примчався -
Чоловік виглядає з хати -
Залишайся. Посидь. Отямся...
Може, чаю чи щось пекуче?
Пиріжки є і борщ, і каша,
Бо надворі мороз тріскучий
Та, облиш... Це моя Наташа.
А її не віддам я, друже,
Хоч до нас ти аж в хату втрапив,
Бо й не знав, що люблю так дуже...
Аж злякався, що можу втратить...
А тобі, подорожній, справді,
Буду вдячний, бо, мов прозрів я
І не думав, що можуть вкрасти...
...Хоч сідай і пиши прислів'я!.."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я сміюся з тії розмови:
На душі так приємно-щемно...
І швиденько фіксую словом,
Що віршую я недаремно...
- - -
БАЛАДА ПРО СИЛУ СЛОВА
Написала вірша болючого
Про ту жінку, що вік сама,
Написала та ще й озвучила,
А у вірші такі слова:
"Я ота самота-самітниця,
Що забула уже й пісень,
Не цілована я під місяцем,
Не голублена я удень.
Незаміжня я і нелюблена,
А життя все мина й мина,
Де ж ти, доле, в світах загублена,
Де, судьба, ти моя одна?!"
Всі слова від мойого імені,
Що тут думати читачу?!
Хто не знає мене - повірили,
І журбі моїй, і плачу.
І посипалися листи мені.
Та аби ж то одні листи!
...Стукіт в двері, хтось зве по імені,
Просить дозволу, щоб зайти.
...Відчиняю. Ні зять, ні сват який,
А говорить: "Я прочитав
І приїхав, щоб Вас забрать-таки
До села свого, до отав"
І мене уже не питається,
В хату йде (хоч впади, хоч стій)
З чоловіком моїм вітається,
Каже: "Брат?.. Буде родич мій!"
...За столом говорю-розказую,
Що то вірш лише і усе...
Наше фото йому показую,
Наче справжнє своє лице.
Чоловік мій кива приречено,
Тільки гість (хоч ти сядь і плач),
Ну не вірить у жодне речення,
І не чує моє "Пробач..."
Агітує і зве: "Поїхали,
Я з такою - не пропаду,
Хай надворі сонця чи віхоли -
Подолаєм удвох біду,
А не хочеш - я тут зостануся!"
...Боже праведний! Що робить?
Чоловік мені: "Дописалася?
То збирайся тепер і їдь!"
...А надворі весна регочеться,
Аж від сміху трава росте,
І мені від'їжджать не хочеться,
І цей гість мені - гість, і все.
...Проводжаю його на вулицю,
Перепрошую і говорю:
"Ще за Вами якась зажуриться,
Ще зустрінете Ту, свою..."
А весна мені аж підспівує,
Притулилася до плеча:
"Головне - ти сама повірила,
Що то - слово! Для читача!"
Наталя Баклай
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647199
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2016
автор: Наташа Марос