Світ очима смерті виглядає зовсім не так, як світ , очима життя.
Я зрозумів це, коли вперше зустрів ЇЇ.
Вона була ще дитиною, але мислила по-дорослому.
- Ти ідіот ,- сказала вона мені.-Я йду за тобою не тому, що загубилася. А тому, що...
Її слова потонути в гулі автостради.
Починав накрапати дощ, благодатний дощ. Консервна банка міста віддалялася, залишаючи при собі свій шум і задушливу спеку. І людей, що розпікають повітря диханням і думками, і рухами, і слізьми.
Її запилюжені ноги вкрилися брудними патьоками куряви й роси, холодної та пекучо-чистої. Скільки їй років?
- Скільки тобі залишилося?- натомість запитав я. Й одразу ж пошкодував.
Вона глянула на мене скептично, і я чомусь згадав, що, можливо, забув вимкнути плиту і, можливо, мій дім зараз... Уже не мій дім. Тепер там живе полум'я і газ і конають в агонії всі мої скарби, які, по-суті , не можна й скарбами назвати. А може, у мій дім вдарила блискавиця й саме зараз там замкнуло електричні дроти ...
-Я вічна,- вона вивудила мене з океану думок словом, немов рибу сачком, немов робила це завжди, і викинула на дорогу.
І от я знову йду.
Під моїми ногами подзвонюють камені. Я подумав, що варто таки витягнути з підошви канцелярську кнопку, яка уже тиждень дає про себе знати дзвоном і падіннями.
Я хапнув повітря, але вдихнув повітря, а не воду, бо єдина вода - це роса на траві та її ногах . Та і я раптом усвідомив, що я не риба. Я - людина.
І подумав, що краще би я був рибою. Тоді я б менше думав. Тоді б я взагалі не думав.
Вона крокувала поруч і бите скло вирізало узори на її стопах, напевно, уже затверділих від довгої ходи.
Я подумав, що варто б взяти її на руки, але раптом усвідомив, що уже стою на порозі свого дому. Тихого й неушкодженого.
Вона досі була поруч.
Я одразу зрозумів, що вона прийшла за мною. І мені стало чомусь її шкода.
- Ти втомилася? Хочеш чаю?
Вона дивилась на мене втомлено, очима кольору незабудок. Я зрозумів, що зараз вона скаже "ні".
Вона дитина, але вона не капризуватиме, якщо я нічого їй не дам. Тому, я старанно намагався приготувати їй щось смачне.
-Я хочу вермішель.-Вона скептично оглянула моє підгоріле творіння з двох яєць і макаронів і відсунула від себе тарілку,-і кави з молоком.
- Червоного чаю.
- Кави з молоком.
Я здався і запарив їй дешевої мівіни. Поки вона заглядала під кришку , випускаючи назовні клуби пахучої пари, я шукав у холодильнику молоко.
- Ти уже виклав його ,- вона знову дивилася на мене.
Я відчув себе ідіотом, взяв молоко і поборов бажання вказати на її недоліки. Напевно тому, що я не бачив цих недоліків. Вона була ідеальною.
Я глянув на її брудні ноги і зрозумів, що це не її провина. Це моя провина.
- Молоко втекло.-вона намотала макарони на виделку.
Напевно так само натягуються мої нерви з кожною секундою її перебування в моєму домі.
"Впіймавши" молоко, я змішав його з чорним напоєм на дні великої чашки. Світло-коричневі розводи впивалися в темряву кофеїну , розсікаючи його й підкоряючи собі.
Вона голосно покалатала виделкою у розсолі .
І я усвідомив , що, ось-ось, і весь магічний напій кави з молоком зараз переллється через вінця й поспішив подати його на стіл. Вона надпила й скривилась, очевидно , не оцінивши мою хитрість.
- Дати цукру?
- Це не кава з молоком.
Я зітхнув.
-А що це, по-твоєму?
- Це молоко з кавою.-вона знову припала до чашки ,- дай цукру.
Коли крупинки розтанули, вона почала пити з більшим задоволенням. А може, вона робила це, щоб я не ображався.
Я спожив свою невдалу страву і вирішив , що час вирішити, що з нею робити. А їй - вирішити, що робити зі мною.
Але спершу ванна. Так. Ванна це головне.
Намагаючись не зустрітися з нею поглядом, я опустив його на підлогу й майже одразу вперся чолом у двері.
Вона скептично звела брову. Я спиною відчув це.
- Ти помиєшся самостійно?
-Я схожа на жертву педофіла?
Я знову відчув себе ідіотом.
- Так, я сама,- вона звелася й пішла в ванну, залишаючи на підлозі маленькі брудні сліди.
Напевно зрозуміла,що сарказм мені не знайомий.
Я заснув з думкою, що було б непогано не йти завтра на роботу. Повертатися в місто не було сенсу. Сенсом була контора , де я працював уже три роки.
Вона прийшла до мене вночі . Тихо схилилася, торкнувшись холодними пальцями моїх скронь. Вона залізла у щілину між мною і спинкою дивану й обхопила мене за шию руками. Я накрив її, бо вона тремтіла . Здавалося, вона от-от розсиплеться від холоду, що тягнувся за нею невидимим шлейфом, немов чума.
З міста у місто.
Яку відстань вона уже пройшла? Скільки часу вона уже йде?
- Скільки тобі ще залишилося?
-Я вічна,- надламаний голос її відскочив від стін мені у вуха.
Вона лише дитина.
Ні.
Вона не лише дитина.
- Тобі приснилося щось погане?- Звісно, вона дитина.
- Мені завжди сниться темрява.
- Тобто нічого.
- Тобто темрява.
Я зітхнув. Питання про те, чим відрізняється «нічого» від «темрява» так і спинилося на півдорозі, десь у гортані. Можливо, я просто не хотів чути відповідь, можливо, просто побоявся.
- Ти був кмітливішим, коли вийшов з міста. – сказала вона.-Я одразу це помітила. І молодшим.
- Справді? Напевно тому, що з роботи раніше…
-Ні. Тому, що на тебе впала роса.
- Давай спати.
Вона перебирала пальцями волосся в мене на потилиці. Від неї пахло холодом, як би я не накривав її. Холодом, який не схожий на жоден холод, який може відчути людина. Вона притулилася щокою до мого плеча і заплющила очі.
-Добраніч...
Я забрав волосся з її щоки. Тепер вона здавалася мені дорослішою. Набагато дорослішою, ніж коли я вперше її побачив. Можливо тоді вона не виглядала такою втомленою, як зараз, коли нарешті заснула.
Я знову подумав, що було б непогано не йти завтра, тобто уже сьогодні, на роботу.
І відчув себе ідіотом.
Раніше я б ніколи не подумав, що випадкова зустріч обернеться таким. Вона виділялася з натовпу, можливо, ростом, можливо, холодом.
Вона мирно сопіла майже у мене від вухом і від цього мені зробилося чомусь спокійно. Вона була схожа на кошеня, яке викинули з коробки , у якій воно спало і ховалося від зливи.
Раніше я хотів завести кота, щоб мене хтось зустрічав з роботи. Можливо, варто було завести не кота, а сім'ю, проте, чомусь тоді мені це здалося непотрібним.
- Добраніч,- мій шепіт видався мені надто голосним і потонув у нічній тиші.
Я заснув, коли цвіркуни за вікном припинили жебоніти і почався дощ.
Дощ завжди мене заспокоював . Дощ і зоряне небо.
Сьогодні я знайшов половину себе. І спав спокійно, вперше за кілька років.
Коли я прокинувся, у мене було чотири лапи і теплий ніс. Вона все так само мирно сопіла, обіймаючи мене за шию і водячи пальчиками по шерсті. Вона була маленька і тепла і мені хотілося її оберігати.
Тіло було гнучке і легке.
І я відчув, що ніч наповнила мене зорями й теплом нагрітої за день землі.
Я поклав голову на лапи і спостерігав, як повільно прокидається моя смерть.
Вона була молодшою, ніж здалася мені при першій зустрічі.
- Доброго ранку,- сказала вона.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647198
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2016
автор: teo.