*11

це,  можливо,  тому,  що  обожнюю  осінь,
яка  в  листі  опалім  схова
твої  коди,  думки  зашифровані
і  розгадані  мною  слова...

перед  богом  мені  б  на  коліна,
наливаючи  повні  повнісінькі,
але  зорі  –  то  очі  його,
але  небо  –  чоло  його,
а  я  на  паперті  прошу  милостиню…
загубився  у  вікнах
тиражованих  спальних  районів,
оглянутись  не  встиг,  як  пропав,
тільки  байдуже  ловиться  погляд
хижих  на  вигляд  хлоп'ят...
тут  так  тихо,  як  після  контузії    ̶    
реактиви  людських  дифузій
в  ароматі  надуманих  травм...
навіть  в  когось  уже  не  плюнути,
бо  орли  не  навчають,  на  жаль,
літати  чужих  шпаченят...

ким  би  стати  тепер,
переклавши  слова  на  ваги?
я  будую  шпаківні
з  води
і  на  гладі  озер
пишу  панегірик
русалкам…
«стій!»    ̶    харчить  чорний  ворон,
дожовує  сир,
а  я  крихти  збираю,
відпльовуючись…

одягнися,  будь  ласка,  тепліше  –  
у  маршрутках  давно
не  монтують  подіуми…

журавлем,
відмикаючи  небо  ключем,
під  осінь  «курли!»  на  південь  –  
за  ним  прямуй,  не  думай!
візьми  собі  очі  і  пір’я,
втамуй  свою  спрагу
в  озерах  розписаних
на  коротких  зупинках,
поки  миттєві  повідомлення
не  розтерзали  мавки
розкішними  гривами…
і  мине  –  
печать  одиноких
не  стирається!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646295
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.02.2016
автор: Андрій Люпин