Колін вийшов з ванної з рушником на поясі, неуважно слухаючи місцеві новини. Одягнувши піжаму, він стрибнув під ковдру, накриваючись нею з головою.
Раптом хлопець висунув голову на поверхню та зиркнув на годинник на тумбочці зліва від ліжка.
- Кінець світу настане через один рік та сімнадцять днів, - підсумував він та закрив очі, перевертаючись на інший бік.
*
- Покваптесь! Просто оберіть місце! – за комп’ютером жінка підганяла людей, кидаючи в натовп прискіпливі погляди.
Дочекавшись своєї черги, людина розгубилась та не могла проронити ані слова – в одну мить всі думки просто вилетіли з голови. Стара бабця за нею голосно цокнула язиком, та не маючи наміру більше гаяти свій час – проштовхалась до комп’ютера і голосно промовила:
- Пенсіонерам без черги! Довго мені ще тут чекати?
- Вибачте, але займіть місце в черзі. Я вже почала вносити дані цієї жінки в базу, ми не можемо допомогти раніше наданого часу.
Стара зле зиркнула на працівників за комп’ютерами, та все ж встала назад до черги.
- Можу ще раз показати каталог, щоб ви пригадали, - набираючись терпіння запропонувала жінка з-за високого столу, що надавала ці послуги ось уже вісім місяців.
Меган, дівчина-підліток, протяжно застогнала очікуючи закінчення цього жахливого реєстраційного дня усіх мешканців міста. Сьогодні на черзі була її вулиця, а отже цей день вона була вимушена змарнувати.
- Хіба старим не повинно бути все одно? – запитала вона, спостерігаючи за тим, як бабця відвойовує собі місце в черзі. – Зрештою, вони хоч встигли пожити.
- Але, як ми бачимо, молодим плювати більше. Можливо саме тому, що вони, в свою чергу, не встигли пожити, а отже не так багато втрачають, - поділився думками Колін. – Я більше не витримую цього запаху. Як люди живуть без кондиціонерів?
- Добре хоч «той день» буде не влітку, - виголосила Меган.
«Той день» – тобто день, коли настане кінець світу.
У пророцтві йшлося про те, що день, коли життя перестане існувати – стане найбільш видовищним днем з усіх існуючих, починаючи з того самого, головного дня.
- Люди навіть у власній смерті знайдуть щось таке, з чого можна зробити видовище, гідне їх самих, - сумно відказав чолов’яга в парку.
- Смерть – це тепер банально…
«Той день» наближався, а людство не переставало рішуче готуватись. Готуватись до смерті відповідальніше, аніж жити. Відлік днів спливав, ніхто уже не вважав за потрібне наздоганяти втрачені моменти, на останок віднайти нові емоції та зробити щось важливе. Натомість, усі готувались померти з такою готовністю, придаючи дню їх смерті притаманну людям пихатісь. Смерть відтепер їх не засмучувала.
Рахуючи дні, люди звикли до думок про неї, та єдине, чого не могли допустити, так це думки, що це смерть чаклує над ними.
В реєстраційних центрах люди обирали найкращі місця, щоб зустріти «той день» з найкращої точки у світі, де кожному відкриється очікуване видовище.
- Як нам пощастило бути останніми людьми. Бачити на власні очі зникнення життя і надіятись, що в останні миті нам пощастить пізнати найбільші таємниці Всесвіту, приховані раніше.
- Авжеж, Річарде. Іншим пощастило не так – померти звичайною смертю в надії на благополуччя своїх рідних та продовження роду, - іронічно відказав чоловік.
- Що з ним, дідусю? – поцікавився маленький хлопчик, коли чоловік пішов дорогою далі.
- Не зважай, людські язики встигли наговорити всякого, не кожен може прийняти свою Фортуну. Містер Медінсон занадто старий, і до того ж самотній, от він і горює. Йому нема з ким розділити останні миті.
- І куди відправиться він?
- Залишиться тут, дурна його голова. Каже, ми всі зійшли з розуму. Помирати в гарному місці видно не в його планах. Та він ще передумає.
- А ми вже обрали місце? – малий задумався над словами дідуся та не надавши їм значення відразу перейшов до важливішого.
- О, так, синку. Ми з тобою та бабусею матимемо найкращі місця.
- А як же мама з татом? А Меган?
- Вони теж оберуть щось гарне, не сумнівайся, ти ж знаєш свою сім’ю, хлопче, - старий посміхнувся.
- Отже вони будуть не з нами? Але чому?
- Не хочуть прощатись. Їм буде боляче дивитись на тебе, знаючи, що ти зникнеш на їхніх очах. Розвієшся як попіл…
- Та хіба ми не всі ходячі мерці? Всі планують свою смерть, тому що сталося неможливе: кожен точно знає, коли помре. І кожному з нас даний вибір і час, ніякого жалю та болю. І батьки не обрали мене? Як вони могли не обрати мене? – малий починав плакати, він не хотів цього, та сльози самі проступали в кутиках очей, а він просто дозволяв їм текти по щоках.
Річард витріщився на онука, що стояв перед ним, та декілька хвилин мовчки оглядав його, не вірячи своїм очам. Замість ніжності та слів втіхи, що могли розвіяти його сумніви щодо відсутності любові від батьків, Річард спалахнув злістю. Хіба вони не присвятили йому усе своє життя? Чи не купували вони йому усе, чого він бажав і не оточували дітьми, що могли погано вплинути на нього? Чи не вкладали у нього всі свої сили, аби він не був гіршим за інших?
Річард й не помітив, як виголосив вголос те, про що зараз думав.
- Можна мені навідатись до містера Медінсона? – востаннє схлипнувши попрохав хлопчик.
- З якого дива? – здивувався старий.
- Лише на трошки. Хочу щось йому сказати.
Річард підозріло скосив очі в сторону будинку самотнього дідугана, а тоді знову поглянув на малого.
- Гаразд, я чекатиму тебе вдома.
Хлопчик кинув та швидко побіг вулицею. Він більше не плакав, лише набирав побільше повітря в груди та подумки обдумував свої майбутні репліки.
- Олі! Що ти тут забув? – за хвилину гримання в двері до нього спустився містер Медінсон власною персоною, його вид видався хлопцеві химерним, особливо скошені окуляри на носі.
- Я не гірший за інших? – запитав малий.
- Перепрошую?
- Дідусь сказав, що моя сім’я доклала усіх зусиль, щоб я не був гіршим за інших.
«Вічно батьки печуться, щоб їх чадо було «не гіршим від інших», та нікому й в голову не приходить виховати з нього хорошу людину. Зрештою, «не гірший від інших» не означає «непогану людину», лише лишній раз доводить, що батьки не можуть навчити дитину обирати правильні пріоритети, коли самі не знають, на якому місці повинна стояти мораль та духовне начало. «Не гірший від інших» ніяк не виділяє дитину з-поміж інших, так само як і не додає чогось дійсно важливого», - всі думки пронеслись в голові містера Медінсона, та в реальності він сказав лиш:
- Тобі це не сподобалось?
- Хочу знати, чи не пожертвували батьки заради мене забагато? Чи не підвів я їх?
- Виховання дитини і так несе за собою відповідальність та готовність до жертв. Та незважаючи на розуміння цього, дорослі продовжують вести себе так, наче їх чадо винне у їх клопотах. Знаєш, Олі, що прямо зараз робить тебе «не гіршим від інших»?
- Не знаю. Що?
- Той факт, що ти запитав про це, сам факт того, що ти мав сумніви.
- Чому ви не хочете зустрічати кінець світу як усі інші? – запитав малий після короткої паузи.
Рон Медінсон на хвилину замислився, а тоді повів:
- Тому що мені страшно, Олі. Я б волів померти до цього часу, волів би не бачити того, що все інше теж помре разом зі мною. А вони роблять з цього свято. Планують смерть, обирають гарні місця, наче людство вирішило поглянути на захід сонця, а потім знову розійдеться по своїх домівках; наче ніхто не розуміє, що це кінець, остання точка, посадка, між якою була, здавалось, нескінченна дорога завдовжки в життя…
- Ви не праві, містере Медінсон.
- Рон, називай мене просто Рон.
- Добре, Роне. Вони теж бояться. Можливо навіть більше вашого. Вони просто хочуть знати, що ще здатні на щось. Спланувати свій кінець – це так по-людськи. Я думаю, ми звикли тримати все в своїх руках, тож нам ніколи не позбутись звички контролю. Навіть якщо це кінець і вороття немає.
Рон мовчки вислухав, а пізніше записав до свого щоденника останній запис:
«Завтра належить нам.
Краще вірити в те, що ти справді цього хочеш і давно готовий, аніж визнати факт, що в вирішальні миті свого існування ми по-справжньому безсилі. В цьому сміливість людей, в цьому їх мужність та безстрашність: в рішенні стояти і дивитись смерті прямо в вічі з виглядом насолоди, з вірою, що все, що зараз відбувається – це твій вибір і твоє рішення.
Безнадійні романтики стають циніками, коли смерть дихає їм в шию».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646046
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2016
автор: Lily Grant