Так потеплішало... Знову приходить весна!
Гояться рани тілесні, а душі в тривозі.
Наче оголений нерв та свідомість-струна,
Дрібно вібрує й на мить зупинитись не в змозі.
Скучило сонце за відблиском чистого скла,
В вікна жбурляє грайливо проміннячка-стріли,
А він за завісою тіло швиденько хова -
Снайпер, можливо, спіймав своїм оком-прицілом...
Ні. То здалось... Розглядає з вікна дітлахів:
Бігають, граються - мирна світлина покою.
Раптом у небо зірвалася зграйка птахів -
Тьохнуло серце й увесь натягнувсь тятивою...
Ні. Так не можна... Піду заспокоюсь вві сні.
Ось і стемнішало, небо у синім полоні.
Гуп! Феєрверк розсипає яскраві вогні -
Стиснувся в грудку й обличчя ховає в долоні...
Зранку дозволили в парк його взяти рідні.
"Чом ти сумуєш?" - спитала стурбовано ненька.
"Я не радію, бо хлопцям, ось там, на війні,
Стане ще важче - розквітла триклята зеленка!"
Навіть не знаю, які будуть рани страшніш!
Все, те що вчора здавалось веселим й буденним,
Нині безжально шматує і ріже, як ніж
Й стало страхіттям і болем, і жахом щоденним.
Час залікує... Можливо! А також любов.
Рани душі, вони гояться довше, то звісно -
Він посміхнеться, він щиро радітиме знов
Й сонцю, й птахам і весні, і зеленому листю.
Козак Наталія
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645930
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 22.02.2016
автор: Ниагара