ми ж стояли у тиші
стривожені прийдешньою миттю
народження,
над нами вітри морські з мусонами
парувалися…
ми в центрі алеї торнадо,
як фенікси, кожного ранку
здивовано прокидались –
нічого не змінить фарсу! –
тіні працюють завзято,
і от, заслані смогом очі розвидніло,
скинувши важкі портьєри буднів
на величному полотні вічності,
в центрі самого рівнодення
на тлі безмовної пустелі
з дерева, каменю, глини
мільйони думок
із мільярдів рукописних речень
обтесували
мармурове холодне тіло
свого Тотему…
мозоляться, пітніють,
зникаючи, вмирають часом,
втомившись від крихт і пилу,
але роботи не кидають;
зі страхом поглядають на небо,
грози очікують,
як мурахи, плодяться-рояться,
домішують до глини золото –
моляться, моляться, моляться…
здається, коліна струть,
тіла із'їдені оводами
більше не хороняться…
кров ллється ріками,
од берега до берега
рідкій ластівці
перелетіти…
стікає сукровицею,
п’ється батогами і різками
не зчулись, як стали
рабами…
але нам кивають, розжовують домисли,
запити дають своїми ж помилками,
ніби з крапки в тире перетворюємося,
але все ж таки спльовуємо!
може, махнуть рукою,
колись з-за грат міцних підморгнуть,
але поки ми добровільно
здаємося у резервацію…
на зупинці алеї торнадо,
пори роки змішавши з отрутою,
ще очікую автотранспорту
невідомого досі маршруту…
як цунамі, гіркі висновки,
не потребують доведення
твої голосні теореми,
інші звуки завжди сплітаються
в інші теми,
що лишається?
крізь окуляр біноклю
великого бога осейджі –
радуйся!
каюсь в вітрах штормових
самітним парусом,
прошу продовження свята,
у відлуннях шукаючи
хрест запалений,
щоб по нім врахувать відхилення
в радіанах
чи етилових градусах
від прямого шляху…
прошу, боже, подай астролябію!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645760
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.02.2016
автор: Андрій Люпин