«я сім років носив каміння,
сіяними нивами топтав стежки,
йшов до ідеалу – прямої лінії,
вектор – ти!»
я…
…камінь?
гора, що йшла до Магомета,
але на півдорозі
спинилась,
чи то відповіді знайшла
самостійно,
чи зрозуміла,
німа, глуха, велична,
по осях земних розкидана,
міцна, врешті решт,
«фундамент, - подумала, -
байдужий до фракцій граніту…
головним залишається якість
цементної суміші!»
перестала надихатись питаннями
риторичними…
Магомет, напевно, образився,
скитається преріями,
чекаючи зустрічного вітру…
…вітер,
і гори підточував,
і хвилі збурював,
свободою почував,
облудою
згубною…
мав навіять сну чарівного,
ніжного теплого,
але з вином змішаний,
у вині розвіяний,
з чарки вихлюпувавсь на ліжко
невинної,
але вже такої безсоромної…
свистом доносив
до берегів Атлантиди
рідкі поривчасті повідомлення,
до речі, це і було
єдиним вітрові плюсом…
…вода,
вирувала в кипінні,
як чай солодшала на устах;
як пар, чарувала туманами
вранішніми,
обіймала так мило,
не відпускаючи…
ти пішла – стала льодом
Кіліманджаро
у холодильнику…
виходячи, не гримай дверима,
у пустці душі,
як при ядерному вибуху,
розплющений на стіні
до рамок автопортрету,
приковую себе до табурету,
до ледь теплої батареї…
до тарганів,
які точно виживуть
у моїй пустій голові…
вода стала морем,
омила настьобаними хвилями
Атлантиду,
таку мені милу,
таку ще мені дуже дивну…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645758
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.02.2016
автор: Андрій Люпин