як свинець одиночного пострілу,
посланець із печерних часів,
переплавлений долетів,
хоч змінив траєкторію обрану,
доторкнувшись лише забобонами,
зрикошетив і стлів
на тілі; у світлі її берегів -
не маяк, а піддослідна станція
із живим кладовищем щурів,
які були таки необачними:
потонули у розрізі снів
в довгу ніч з четверга на п'ятницю…
так, свинець,
бо піддавсь переплавці
без зайвих питань звільнивсь
від опок кухонних комбайнів;
усміхнувсь і сказав:
«поїхали!» -
ціль-бо знайдено…
пролетів, поціляючи в «яблучко»,
із незмінною швидкістю
через сім мільярдів життів,
що завмерли вчорашніми опусами,
табличками статуй, погрудь,
заблукали жертовними капищами;
без паличок
і псів-поводирів
затихли у щемливих прокльонах
нічних жахів…
"бачиш велике місто
в панцирному павутинні,
але розтріскане?
тримається ніби рівно,
у мурашнику гомінкому
пускає коріння,
тіло своє примножуючи…
«…за минулу добу
народжено:
десять дочок
на одинадцять хлопчиків…» ̶
бути війні – врахуй! –
і надалі стріляй одиночними."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644607
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.02.2016
автор: Андрій Люпин