Козак. Мене досі дивує його зневага до смерті.
Там, на передку, воно мене просто бісило.
Я вважав, що не може боєць так ризикувати
своїм життям. Коли я бачив, як Козак
у повний зріст ходить серед куль та
вибухів, я закипав.
Це при тому, що він був одним
з найкращих воїнів мого взводу.
А може, кращим. Я боявся його втратити.
Щиро. Я на чолі ударної групи, вислав
трьох у дозор (Славік, Кікер, Налівайка).
Коли дозор повертався з правого флангу
через поле, я побачив як двоє йдуть пригинаючись,
а Славік шурує у повний зріст. Я зашипів (я кричав
та шептав одночасно, буває ж таке):
пригнися! Пригнися! Застрелю!!
Він немов почув мене (кажу ж, гарний воїн),
пригнувся, дійшли, переговорили, рушили далі.
А далі - Саханська дуга. Багато поранених, вибухи,
все повітря в залізі. А він - знов у повний зріст.
І тоді я подумав: Шахта, розслабься, все ок,
Бог війни любить його. А вже потім,
коли мені у госпіталі сказали,
що Козак важкий триста, я подумав: е, нііі,
Козак пройде. Пройде, бля, у повний зріст!
Не може бути інакше!! Змогло. Єдине, що я зміг
зробити для Слави, це передати
його прохання батькам -
не заривати його у землю,
а надати вогню.
Пишаюся, що встиг це зробити.
Козак, ти найкращий Воїн,
якого я зустів на цій війні.
Навіть, кращий за мене. Бо я живий.
А Ти - живий вічно.
(Зі спогадів командира взводу)
Так пролетів страшний цей рік,
Як мить одна в житті людському.
Вже не повернешся додому,
Без тебе днів продовжим лік.
Без татка підростає син,
Йому тебе бракує дуже
І друзі за тобою тужать,
Бо ти такий в них був один.
Нічого врешті не болить,
Не чуєш вибухів жахливих
І не летить із "градів" злива...
Перетворив на Вічність мить.
Зрадливо точиться сльоза,
Хоч мабуть плакати не варто,
Бо ти і там стоїш на варті,
Щоб тут закінчилась гроза.
Ми пам'ятаємо, Козак,
Що ти і нас закрив собою...
Хай спогад світлою журбою
Про тебе лине у віках.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643249
Рубрика: Присвячення
дата надходження 12.02.2016
автор: Патара